Читати книгу - "Пелле Безхвостий у школі"

всього сталося, що його й огортав неспокій, хоч на мішку й зручно було лежати. Тож по хвилі Пелле вирушив на невеличку вечірню прогулянку вулицею Котячої Протоки.

Він забіг у якийсь задрипаний двір із чорного ходу, де стояла велика діжка на сміття. Застрибнув на її край, щоб глянути, чи є в ній щось їстівне. Там не було нічого, однак Пелле сидів і роззирався навколо.

Хто це там скрадається?

Якийсь здоровенний кіт брудно-рудої масті з довгим пухнастим хвостом! Серен Серенсен! Як він жахливо сичить!

— Що ти робиш у моєму дворі? — спитав Серен. — Хто тобі дозволив сидіти на моїй діжці?

І тут Пелле дещо спало на думку, й він сказав:

— Вибач, але я почув якийсь писк і прибіг сюди з вулиці. А тепер сиджу й дивлюся на пацюка, що бігає на дні діжки.

— То мій пацюк! — заволав Серен Серенсен.

— Але я його перший побачив, — заперечив Пелле. — До речі, навряд чи ти сюди й дострибнеш.

— Я? — перепитав Серен. — Я стрибаю в десять разів вище, якщо захочу!

— Тоді стрибай! — сказав Пелле. — Щось мені не віриться.

І Серен Серенсен застрибнув на край діжки.

— Ну, ось я й застрибнув, — сказав він.

— Вибач, я помилився, — мовив Пелле.

— Ну, де пацюк? — спитав Серен.

— Нахилися, то й побачиш, — відповів Пелле.

Серен Серенсен нахилився в самий низ, а Пелле саме на це й розраховував: слушної миті пхнув його всередину й похапцем накрив діжку кришкою. Серен Серенсен опинився в діжці на сміття!

Пелле щодуху помчав до Єсперового підвалу й збудив Єспера.

— Пробі! — крикнув Єспер. — Собака!.. О, це всього-на-всього ти?

— Я зловив Серена Серенсена! — випалив Пелле. — Кажи мерщій, де тут поліційна дільниця?

Тепер і Єспер заквапився й повів Пелле до котячої поліційної дільниці, що містилася в підвалі за парком Тіволі. У поліційній дільниці сиділи засмучені Єнсен та Нільсен і грали в лисів.

Але тепер і вони схопилися з місць.

— Це ж він! — закричали Єнсен і Нільсен, як тільки побачили Пелле.

— Атож, я, — мовив Пелле. — А Серен Серенсен сидить у діжці на сміття, яка стоїть у дворі з чорного ходу на вулиці Котячої Протоки. Не баріться, гайда зі мною!

* * *

Наступного дня всі копенгагенські коти говорили про Пелле Безхвостого. Він був героєм дня. Амалія з замку Амалієборґ від себе персонально подарувала йому червону гвоздику й сказала:

— Це від мене. В подяку за те, що ти для нас зробив, що ти для нас зробив, це тобі в подяку від мене, в подяку від мене за те, що ти для нас зробив!

Пелле так величали, що він ледве не запізнився на літак до Швеції. Коли він ступив на летовище, літак уже котився по землі. Останньої миті Пелле застрибнув на його крило!

Чотирнадцятий розділ
Сорока пані Сміхогай

Звісно, Пелле Безхвостий пережив багато пригод, але цей невеличкий політ перевершив усі. З одного боку йому було весело сидіти на крилі літака, але ж — ой як там дув вітер, ух, як важко там було втриматися! Поки літак перелітав протоку Ересунд і сконську рівнину, ще було нічого, та як тільки потяглися смоландські ліси, він став дуже страшно перехилятися.

«Кепські мої справи, — подумав Пелле. — Ще, чого доброю, звалюся додолу. Ніяк не виходить вчепитися кігтями за металеве крило літака. Добре, що я знаю, які пташині крила, — муркнув Пелле собі під ніс. — От якби це був не літак, а горобець! Тоді можна було б…»

Саме тієї миті літак круто розвернувся й майже перехнябився набік. Пелле сповз на самий край крила, повисів, поки почалися судоми у передніх лапах, а тоді розтиснув лапи і з несамовитим нявкотом полетів униз. О, він нявкав так голосно, аж чути було хтозна-куди, і професор, який досліджував ліс, згодом написав чималий науковий трактат про нявкучого птаха, бо хіба він міг подумати, що у височіні нявкав не птах!

Та перш ніж ти заплачеш, я скажу тобі, що Пелле легко відбувся. Котам же набагато краще дається важке мистецтво падати, ніж нам, людям, і куди краще, ніж собакам і свиням, не кажучи вже про верблюдів та слонів. Коти завжди падають на лапи, і Пелле вчинив так само. Йому пощастило втрапити в сорочаче гніздо, тож він упав досить м’яко.

Пелле стріпнувся й по черзі потряс лапами. Так, усі чотири лапи цілі. Про хвіст йому не треба було турбуватися, бо він його не мав. («Коли б я мав хвоста, то він, безперечно, перетворився б на дрантя», — подумав Пелле). І ніс був, як ніс, і вуса стриміли на своєму місці. Але в нього добряче паморочилось у голові й дуже скуйовдилася й скошлатіла вся шерсть. Насамперед він тепер мав гарненько вилизатися, а тоді вже щось робити.

Вилизавшись, Пелле зацікавлено роззирнувся навколо. Очевидно, він упав у лісі, а сорочаче гніздо було змощене в кроні в’яза чи, може, липи. (Пелле не знав напевно). Проте сороки в гнізді не було — там блищала лише срібна ложка.

— Невже сороки їдять ложками? — здивувався Пелле.

Аж тут почулося скрекотання — залопотівши крилами, з’явився великий птах. То була сорока пані Сміхогай.

— Зроду такого не бачила! — сказала пані Сміхогай. — Кіт у моєму прекрасному