Читати книгу - "Знахідка на все життя"

до моря, натхненно читав: — Це — ти, о часе, ти — невблаганний! Під вічний плюскіт і дзвін води скількох незнаних, скількох коханих безслідно змив ти з піску сліди! З них кожен в моря кохався громі: всіх вабив чайки стрімкий політ… Лиш ті, хто ставив тут хвилеломи, надовго зримий лишили слід.

— Вірша написав київський поет Юрій Петров, — оголосив Юрко, а Славкові здалося, що його склав сам Юрко.

Ранок біля моря розпочався з того, що Дифузія Іонівна оголосила:

— Сніданок. Чай з медом!

На столі, який змайстрували з кілків та шмата фанери, стояв горщик. За столом сидів фізрук. До нього по черзі підходили мандрівники, тримаючи в руці великий кусень хліба. Степан Омелянович дерев’яною ложкою черпав золотаву рідину і наливав її на хліб.

Відкусивши хліба з медом, Славко, як ніколи до цього, гостро відчув запашистий дух степу. І чомусь згадався йому один літній ранок… Прокинувся він на світанку, і вчулося йому, як під вікном дихає нива. Міцний дух колосків бив у груди. І подумалося йому: цікаво, а як прокидається поле?.. Він вибіг за ворота і ліг на росяній межі. Затамувавши подих, прислухався до того, як урочистим колосковим гомоном зустрічає пшеничне поле сонце, як прокидаються пташки й комахи, а коли підвівся — побачив справжню казку.

Тонюсінькі пшеничні остючки тримали на своїх вістрях величезне золоте сонце. А на кожному з них блискуча прозора намистинка — росинка. Він став на коліна, схилився над пшеничною стрілочкою і раптом побачив у намистиночці цілий світ — небо, сонце, поле і себе…

От сонце одірвалося від колосків — піднялося над небокраєм: народився щедрий літній день. І тоді дмухнув вітерець, і щезла ранкова казка.

Славко хотів одразу намалювати все, що побачив, та так і не зібрався тоді.

І от сьогодні знову перед ним виникло те зарошене поле. Він сидів на березі моря, яке мав малювати, а перед очима стелилася колоскова нива.

Він прикріпив аркуш паперу до шмата фанери, розклав рядком кольорові олівці — зелений, жовтогарячий, синій, жовтий, червоний… Іще раз оглянув сіре, брудне море і наважився. Схопивши жовтогарячий олівець, рішуче провів рисочку вздовж паперу — то мав бути небокрай — і тим же олівцем намалював велике степове сонце…

Дифузія Іонівна поралася з дівчатами біля вогнища: вони готували обід, а під маслиною, у затінку, сидів фізрук. Голову його прикрашав широкополий солом’яний бриль. Вчитель приймав зошити та аркуші, у яких діти намалювали море, і складав їх у невеличкий зношений портфельчик.

Славко прибіг останній. Ніяковіючи, він простягнув свій малюнок. Степан Омелянович не став його розглядати й не звернув уваги на поведінку хлопця, а мовчки поклав його роботу в портфель.

На якусь мить Славко затримався коло столу.

— У тебе ще щось є? — спитав учитель, витираючи хусткою обличчя.

— Ні, то я так… — похопився Славко і одійшов убік.

Він не приєднався до гурту хлопчаків, які порозлягалися на пляжі й гріли животи проти сонця, а вмостився під чагарем. Дивився на море, а думав про своє… Пригадався Дон Кіхот, який так і лишився на столі незібраний. «Тільки-но приїду додому — одразу складу», — думав він. Йому анітрішечки не хотілося залазити у воду, при одній лише згадці про це чомусь поза спиною мороз пробігав.

Обідати Славко не став: йому хотілося спати, а не їсти. Він, певно, захворів, але нічого не сказав про це нікому.

…Тарасівці прощалися з морем. Вони шпурляли у хвилі копійки. Підійшов до моря й Славко, але скільки він не нишпорив у кишенях, так і не знайшов копійчини, а позичати для такої справи не хотілося…

Під вечір автобус тарасівців одірвався від гомінкого пляжу і помчав по спорожнілій на цей час автотрасі. Ватаг шукачів скарбів понуро сидів поруч з мовчазним Юрком. Він уже не визирав з вікна, його ніщо не цікавило. Боліли очі — наче хто піску сипонув.

— Що з тобою, хлопче? Ти часом не захворів? — схилився над ним Степан Омелянович.

— Я? Ні! Все в нормі, — віднікався Славко.

Ой і довга ж дорога до рідного села! Славко не міг дочекатися тієї хвилини, коли промайне знайома дупласта верба на греблі тарасівського ставка.

Дома, не роздягаючись, він одразу впав на ліжко.

У нього перед очима то миготіли розцяцьковані автобусні зупинки, то злостиво сичали, мов гадюки, морські хвилі.

Ввечері повернулися з роботи мама й дідусь.

— Внучатко, ану, піднімайся вечеряти! — гукнув старий, зазирнувши до Славкової кімнати.

Хлопець не поворухнувся.

— Що з тобою? — стурбовано схилився над ним дід. Підбігла мати, доторкнулася губами до синового лоба.

— Ой лихо! У нього жар! — заметушилася вона.

— Морське сонце голову напекло, — зробив висновок старий Сіроштан.

Славко випив склянку гарячого липового чаю з медом, і йому трохи полегшало. Він заснув.

Вранці прийшла лікарка. Вона була молоденька, зовсім дівча. На ній білий-білий халат і така ж косинка. Сіла на стілець біля Славка, посміхнулася, і здалося хлопцеві, що то сонце у кімнату зазирнуло.