Читати книгу - "Нічні сигнали"

земля, відчули себе в повній безпеці. Але минулі години страху змусили їх усвідомити, в якому небезпечному становищі вони опинилися. Вперше обміркували вони можливість спільної втечі за лінію фронту. Треба було також зробити все можливе, щоб спонукати штабного радиста летіти з ними, бо він же належав до їхньої компанії.

Мимохідь вони зв’язалися з радянською радіостанцією, але ніяких розмов не вели — тільки попросили дати їм нову радіохвилю.

Оскільки офіцери; переглядаючи документи, не могли знайти ніякої вихідної точки для своєї підозри, їм нічого не лишилося, як дозволити виліт. Командир ескадри, що тим часом знову відчув себе господарем, запросив їх повечеряти. Але офіцери не схотіли йти до казино. Полковник звелів подати їжу до нього в кабінет; і їм подали стільки, що вистачило б нагодувати цілий взвод зголоднілих піхотинців, а за якістю ця їжа зробила б честь кращому міжнародному ресторанові. В кабінеті пили французький коньяк три зірочки і грецьке червоне вино, а в канцелярії есесівцям подавали виключно чай з ромом та горілку. Таким чином, усе, на думку Обста, знову відповідало військовому порядку.

— Біля двох годин ночі офіцери забажали кави. Через п’ять хвилин три ординарці подали справжнє турецьке «Мокко». Атмосфера в кабінеті полковника поступово пом’якшала. Зав’язалася невимушена бесіда. І сьогоднішнє бойове задания, об’єкт нальоту, спосіб виконання завдання — теж стали темою розмови. Коли раптом цивільний, ніби знічев’я, запитав:

— Скільки ж, власне, борт-радистів нараховує ескадра?

— На кожен літак, включаючи три запасних, по одному радисту, — відповів дещо здивований полковник.

— То, значить, повинно бути тридцять дев’ять радистів! — підрахував цивільний.

Обст весело розсміявся: гість, мабуть, хоче довести йому, що випитий у великій кількості алкоголь ні в якій мірі не вплинув на його здатність думати. Але швидко збагнув, що помилився. Цивільний подався головою наперед і, холодно блиснувши очима, наполегливо запитав:

— Тридцять дев’ять радистів, отже, всього льотного персоналу сто п’ятдесят шість чоловік. А ми перевірили лише сто п’ятдесят дві особові справи. А де ж документи ще на чотирьох чоловік?

Обст фон Шенег отетерів. Дідько б його взяв — як же так вийшло? Схвильований, він натиснув на кнопку дзвінка. Гауптфельдфебель Кілау. який вважав, що в такий пізній час можна вже рискнути подрімати в кріслі, заспаний приплівся в кабінет. Але одразу ж остаточно проснувся, коли полковник гримнув на нього:

— Гауптфельдфебель, не вистачає чотирьох особових справ. Де вони?

— Н-не може бути, п-пане полковнику! Я всі документи подав вам, — заїкаючись, насмілився заперечити східнопрусський товстун.

Поки збентежений командир ескадри, що не звик до заперечень, набрався духу, шоб знову зайнятися своїм начальником канцелярії, цивільний зауважив:

— Ви або навмисне вводите нас в оману або тут криється щось інше. Якщо взяти тридцять шість оперативних і три запасних екіпажі, то буде тридцять дев’ять раз по чотири, що, по-моєму, завжди становило сто п’ятдесят шість, а не сто п’ятдесят дві особових справи, як ви нам представили!

Він вп’явся очима в начальника канцелярії, який, незважаючи на нежданий дзвоник, тримав у руках товсту записну книгу — ознаку своєї гідності. Кілау обмірковував. Чорт забери, — цей тип з холодними примруженими очима мав рацію. В ту ж мить Кілау збагнув, яка небезпека загрожувала йому особисто. Якщо припишуть навмисну дію, він пропав. Холодний піт виступив йому на лобі. Куди, достобіса, поділися ті чотири особові справи? Раптом у нього в голові прояснилося.

— Пане полковнику! Пане полковнику! — схвильовано почав він. — Решта паперів — на чотирьох чоловік з резервного батальйону, що прибули з штрафного підрозділу, — лежать у вашій папці! їхні документи ще й досі не прибули до нас.

Слова «штрафний підрозділ», здавалося, подіяли на офіцерів, немов іскра запалювання на мотор.

— У мене в папці? — невпевнено спитав полковник, хоча сам уже точно пригадав тих чотирьох, що прибули з Ноймюнстера.

В коротенькому супровідному листі говорилося, що мова йде про чотирьох пілотів, покараних за порушення льотної дисципліни та порядку і на основі загальної директиви головнокомандуючого повітряними силами надісланих спокутувати свою вину на фронті. Полегшено зітхнувши, полковник пояснив гостям обставини справи і знайшов у своїй папці з написом «До виконання» відповідного супровідного листа, що лежав під цілою горою інших паперів. Все було правильно. Він таки пригадав точно.

— А документи ще й досі — через три місяці — так і не одержані? — спитав обер-лейтенант, що тримав у руках листа. І, не чекаючи відповіді, раптом заревів — Це нечуване свинство, що може коштувати вам голови, пане канцелярист!

Проте до головного фельдфебеля вже повернулася його внутрішня рівновага. Що йому треба, цьому хлопчиськові! Ті четверо, яких шукали, є, а він же не зобов’язаний бігати за їхніми паперами. Зрештою, тут фронтова частина, і вона має свої завдання. І якщо його не мине прочуханка, він з гідністю зустріне її.

Здавалося, і Обст вважав справу вичерпаною. Він знову запропонував гостям сигари, але офіцери одностайно відмовились. Як мисливські собаки, що натрапили на слід, вони нюхом почули тут останню можливість знайти підтвердження своєї підозри. Покарання за порушення льотної дисципліни та порядку їх, щоправда, не цікавили, але ж, можливо, серед тих чотирьох був хто-небудь ненадійний з якихось інших причин? Незважаючи на нічний час, вони запросили негайні відомості про тих чотирьох, що прибули останніми.

В цей час бомбардувальники ескадри летіли на'схід.

Аксель сидів спокійно на своєму місці за спиною пілота й дивився на ясне зоряне небо, його знову заполонило чудове відчуття вільного польоту. Місяць світив у кабіну, заливаючи все своїм блідо-сріблястим сяйвом. Який приємний був би цей політ, коли б не ті бомби у фюзеляжі!

Ще за часів повітряної битви за Англію зненавидів Аксель оці ешелоновані нічні атаки. Він так і не зрозумів, як це його тодішній, значно молодший за нього спостерігач міг так дико захоплюватися тими нальотами. Наче кровожерний звір, він завжди прагнув скинути бомби саме туди, де, на його думку, були люди. Якщо йому вдавалося розгледіти людей, ті бідні створіння, що намагалися розкопати з руїн потерпілих або своє майно, він з диявольською сумлінністю робив усе можливе, щоб спрямувати бомбу саме туди. При