Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

дракони мусять бути знищені до останнього.

Доррегарай подивився на неї з дивною посмішкою на вустах.

– Знаєш, Йеннефер, не хотів би я дожити до тієї миті, коли реалізується твоя ідея про панування людини, коли подібні до тебе займуть належне їм місце у природі. На щастя, до того ніколи не дійде. Людство раніше взаємознищиться, витруїться, виздихає від тифу та чуми, бо саме бруд і воші, а не дракони загрожують вашим чудовим містам, у яких жінка народжує щороку, але тільки одне немовля з десяти живе довше, ніж десяток днів. Так, Йеннефер, плідність, плідність і ще раз плідність. Займайся, дорогенька, народженням дітей, це більш природнє для тебе зайняття. Це займе твій час, який ти поки що безплідно витрачаєш на придумування дурощів. Прощавай.

Підігнавши коня, чародій помчав у бік голови колони. Ґеральт, глянувши на бліде й люто викривлене обличчя Йеннефер, наперед співчував йому. Знав, про що йшлося. Йеннефер, як і більшість чародійок, була стерильною. Але, як небагато хто з чародійок, страждала через цей факт і, якщо хто згадував про нього, впадала в справжній шал. Доррегарай про те напевне знав. Утім, схоже, не знав, наскільки вона мстива.

– Наробить він собі проблем, – просичала вона. – Ой, наробить. Бережися, Ґеральте. Не думай, що коли щось трапиться, а ти не будеш розсудливим, я стану тебе боронити.

– Не бійся, – посміхнувся він. – Ми, чи то відьмаки та безвольні големи, завжди діємо розсудливо. Бо, бач, однозначно й чітко визначені межі можливого, в яких ми рухаємося.

– Ну-ну, гляньте. – Йеннефер, досі бліда, подивилася на нього. – Образився, наче панянка, у якої помітили брак цноти. Ти відьмак, цього ти не зміниш. Твоє покликання…

– Та досить про оте покликання, Йен, бо мене нудити починає.

– Не називай мене так, я тобі казала. А твоя нудота мене мало обходить. Як і всі інші реакції з обмеженого відьмацького набору реакцій.

– Й усе ж ти побачиш деякі з них, якщо не перестанеш пригощати мене оповідками про високу мету та бій за благо людства. І про драконів, страшних ворогів людського племені. Причину я знаю краще.

– Так? – примружилася чародійка. – І що ж такого ти знаєш, відьмаче?

– Хоча б те, – Ґеральт не звернув уваги на різке тремтіння медальйону на шиї, – що якби дракони не мали скарбниць, то потрібні б були всім, наче собаці п’ята нога, – і точно не чародіям. Цікаво, що при кожному полюванні на дракона завжди крутиться якийсь чародій, міцно пов’язаний із Гільдією Ювелірів. Як ти, наприклад. І згодом, хоча ринок має завалити дорогоцінним камінням, якось його не завалює і їхня ціна не знижується. Тож не розповідай мені нічого про покликання і про битву за виживання раси. Я занадто добре й занадто довго тебе знаю.

– Занадто довго, – повторила вона, зловісно кривлячи губи. – На жаль. Але не думай, що занадто добре, сучий ти сину. Зараза, якою ж я була дурепою… Ах, та йди ти до дідька! Бачити тебе не можу!

Вона крикнула, пришпорила вороного й погнала вперед. Відьмак стримав кобилу, пропустив фургон ґномів, що ревіли, лаялися та свистіли на кістяних дудках. Між ними, розвалившись на мішках із вівсом, лежав Любисток, побренькуючи на лютні.

– Гей! – гукав Ярпен Зігрін, сидячи на козлах і тицяючи у бік Йеннефер. – Щось там наче чорніє на шляху! Цікаво, що саме? Виглядає, наче кобила!

– Точно! – прокричав у відповідь Любисток, зсуваючи сливовий капелюшок на потилицю. – Це кобила! Верхи на меринові! Небачене!

Ярпенові хлопці затрясли бородами у хоровому реготі. Йеннефер удавала, що не чує.

Ґеральт стримав коня, пропустив кінних лучників Нєдаміра. За ними, на деякій відстані, повільно їхав Борх, й одразу ж за ним – зерріканки, ар’єргардом колони. Ґеральт зачекав, коли вони під’їдуть, пустив кобилу поряд із конем Борха. Їхали мовчки.

– Відьмаче, – раптом відізвався Три Галки. – Хочу поставити тобі одне запитання.

– Постав.

– Чому ти не повернеш назад?

Відьмак хвильку мовчки приглядався до нього.

– Ти насправді хочеш знати?

– Хочу, – сказав Три Галки, повертаючи до нього обличчя.

– Я їду за ними, бо я – безвільний голем. Бо я – віхоть клоччя, гнаний вітром уздовж тракту. Куди, скажи, я мав би поїхати? І навіщо? Тут, принаймні, зібралися ті, із ким мені є про що розмовляти. Ті, хто не припиняє розмов, коли я до них підходжу. Ті, хто, навіть не люблячи мене, говорять про це у вічі, не кидаючи камінням з-за тину. Я їду із ними через ту саму причину, чому я поїхав із тобою до корчми плотогонів. Бо мені – все одно. Я не маю місця, куди мав би прямувати. Не маю мети, яку я повинен знайти наприкінці дороги.

Три Галки кашлянув.

– Мета є наприкінці будь-якої дороги. Кожен її має. Навіть ти, хоча тобі здається, що ти настільки інший.

– А тепер я поставлю запитання.

– Став.

– Чи ти маєш мету наприкінці дороги?

– Маю.

– Щасливець.

– Це не питання щастя, Ґеральте. Це справа того, у що ти віриші, чому себе присвячуєш. Хто має знати про це краще за… за відьмака.

– Сьогодні я постійно чую про покликання, – зітхнув Ґеральт. – Покликанням Нєдаміра є захопити Маллеору. Покликанням Ейка із Денесле – боронити людей від драконів. Доррегарай відчуває себе покликаним до чогось цілком протилежного. Йеннефер, у силу певних змін, яким піддали її організм, не може виконати своє покликання, і те її страшенно злить. Холера, тільки Рубайли й ґноми не відчувають жодного покликання, хочуть просто хапнути здобичі. Може, це тому мене так до них тягне?

– Не до них тебе тягне, Ґеральте із Рівії. Я не сліпий і не глухий. Не при звуці їх імен ти потягнувся тоді за капшуком. Але здається мені…

– Дарма тобі воно здається, – сказав відьмак без гніву.

– Вибачаюся.

– Дарма вибачаєшся.

Вони стримали коней, саме вчасно, щоби не наштовхнутися на колону лучників з Кайнґорну, яка раптом зупинилася.

– Що трапилося? – Ґеральт устав у стременах. – Чого ми затрималися?

– Не знаю. – Борх відвернувся.

Вея, з дивно завмерлим обличчям, швидко проказала кілька слів.

– Скочу уперед, – сказав відьмак. – Перевірю.

– Зостанься.

– Навіщо?

Три Галки мить мовчав, вдивляючись у землю.

– Навіщо? – повторив Ґеральт.

– Їдь, – сказав Борх. – Може, так буде краще.

– Що має бути краще?

– Їдь.

Міст, що поєднував два краї прірви, виглядав солідно, збудований із товстих соснових колод, зіпертий на чотирикутну колону, об яку із шумом, довгими вусами піни розбивалася течія.

– Гей, Пильщику! – крикнув Богольт, керуючи возом. – Чого ти зупинився?

– А я знаю, що воно за міст?

– Чому ми сюди їдемо? – запитав Ґилленстерн, під’їжджаючи ближче. – Не подобається мені пертися з возами на ту кладку. Гей,