Читати книгу - "Спартак"

свою чергу перебиваючи Катона, — сказав мені дуже голосно, так, що, на жаль, чули всі довкола: «Чому ти не дав мені меча, адже кілька хвилин тому я міг убити лютого тирана моєї батьківщини?»

Перегодом Сарпедон додав:

— Тому що чутки про це дійшли до тебе…

— Багато хто чув про це, — відповів Ціцерон, — про мужність хлопчика розповідають із захопленням…

— А якщо, йому на лихо, це дійде до Сулли? — вигукнув у розпачі Сарпедон.

— Що мені до того? — презирливо вимовив, насупивши брови, Катон. — Усе, що я сказав, я можу повторити у присутності того, перед ким ви всі тріпочете. Хоча я ще дуже молодий, присягаюсь усіма богами Олімпу, мене він не змусить тремтіти!

Ціцерон і Сарпедон, вражені, перезирнулися, а хлопчик з наснагою вигукнув:

— Якби на мені була вже тога!

— Що ж тоді зробив би ти, безумцю? — запитав Ціцерон, але миттю додав: — Чи замовкнеш ти вже нарешті?!

— Я б викликав на суд Луція Корнелія Суллу й всенародно висунув йому обвинувачення…

— Замовкни, замовкни ж! — вигукнув Ціцерон. — Ти всіх нас хочеш занапастити! Я нерозумно оспівував подвиги Марія, я захищав на двох процесах моїх клієнтів[21], які не були прибічниками Сулли, і, ясна річ, не здобув цим прихильності колишнього диктатора. Невже ти хочеш, щоб через твої божевільні слова ми пішли за незліченними жертвами його люті? А якщо нас уб'ють, чи позбавимо ми Рим від похмурої могутності тирана? Адже страх кригою сковує у жилах римлян їхню древню кров, тим паче, Суллу справді супроводжують щастя й успіх — і він всесильний…

— Замість називатися Щасливим, ліпше йому іменуватися Справедливим, — відповів Катон уже пошепки, корячись наполегливим умовлянням Ціцерона, і, бурмочучи щось, він помалу заспокоївся.

У цей час андабати розважали народ фарсом — кривавим, похмурим фарсом, учасники якого, всі двадцять злощасних гладіаторів, повинні були розлучитися з життям.

Сулла вже наситився видовищем, він був зайнятий однією-єдиною думкою, що заволоділа ним. Він устав і попрямував туди, де сиділа Валерія, люб'язно вклонився, пестячи її довгим поглядом, якому щосили намагався додати ніжності, покірності, привітності, і запитав:

— Ти вільна, Валеріє?

— Кілька місяців тому мене покинув чоловік, але не з якої-небудь ганебної причини, навпаки…

— Я знаю, — відповів Сулла, на якого Валерія дивилася своїми чорними очима лагідно й закохано.

— А мене, — запитав колишній диктатор після хвилинної паузи, — мене ти полюбила б?

— Всією душею, — відповіла Валерія, опустивши долі очі, і чарівна усмішка відкрила її чуттєві уста.

— Я теж люблю тебе, Валеріє. Мені здається, ніколи ще я так не любив, — вимовив Сулла, і голос його тремтів од хвилювання.

Вони змовкли. Колишній диктатор Риму взяв руку красуні матрони й, палко поцілувавши її, додав:

— За місяць ти будеш моєю дружиною.

І у супроводі своїх друзів він залишив цирк.

РОЗДІЛ З
ТАВЕРНА ВЕНЕРИ ЛІБІТІНИ

На одній із найвіддаленіших вузьких і брудних вулиць Есквіліна, поблизу стародавньої міської стіни часів Сервія Туллія, була таверна, названа ім'ям Венери Лібітіни, яку ототожнювали з Прозерпіною — богинею мертвих, смерті й поховання. Імовірно, таверна так називалася через близьке розташування невеличкого цвинтаря для плебеїв — тут ховали слуг, рабів і найбідніших людей; лише вовки та шуліки справляли по них тризну. Над входом до таверни виднілася вивіска із зображенням Венери, більше подібної до огидної мегери, аніж до богині краси, — очевидно, її малював художник-нездара. Ліхтар, що погойдувався на вітрі, освітлював жалюгідну Венеру, але вона нітрохи не вигравала від того. Все ж цього вбогого освітлення було достатньо, аби привернути увагу перехожих до висохлої букової гілки, прикріпленої над входом до таверни.

Зайшовши крізь маленькі, низькі двері й спустившись по сяк-так покладених каменях, що правили за сходи, відвідувач потрапляв у закопчену вогку кімнату. Праворуч від входу, біля стіни, мерехтіло вогнище, де й готувалися в олов'яному посуді різні страви: традиційна кров'яна ковбаса й незмінні битки. Ніхто не побажав би дізнатися, з чого їх готували. А куховарила у таверні Лутація Одноока, господиня й розпорядниця цього закладу.

Поруч із вогнищем, у невеличкій відкритій ніші, стояли чотири теракотові статуетки, що зображували ларів — заступників домівки. На їхню честь палахкотіла лампада й лежали букетики квітів і вінки.

Біля вогнища стояв невеликий брудний столик і ослін, колись червоного кольору з позолотою. На ньому Лутація сиділа у вільні від обслуговування відвідувачів хвилини.

Уздовж стін, праворуч і ліворуч, були розставлені старі обідні столи, а навколо них — довгі неоковирні лавки й клишоногі ослінчики.

Зі стелі звисала бляшана лампада в чотири ґноти, що розсіювала пітьму у цьому підземеллі. Навпроти вхідних дверей були пробиті ще одні, що вели у другу кімнату, трохи затишнішу за першу. Якийсь не вельми сором'язливий художник задля забави розмалював у ній стіни сороміцькими малюнками. У кутку тьмянів світильник з одним ґнотом, що слабко освічував приміщення. В півмороці виднілися лише підлога і два ліжка.

Десятого листопада 675 року, поблизу першого смолоскипа у таверні Венери Лібітіни було особливо людно. Шум і гамір наповнювали не тільки халупу, а й весь провулок. Лутація Одноока зі своєю рабинею-ефіопкою метушилися, намагаючись задовольнити вимоги, що одночасно лунали звідусіль од зголоднілих відвідувачів.

Лутація Одноока, сорокап'ятилітня жінка, висока, кремезна й червонощока з сивиною у каштановому волоссі, колись була красунею. Та її обличчя понівечив шрам од скроні до носа, в якого був відрізаний край однієї ніздрі. Шрам проходив через витекле праве око, прикрите повікою. За це каліцтво Лутацію багато років називали «монокола», тобто одноока.

Історія цієї рани досить давня. Лутація була дружиною легіонера Руфіно, який понад рік хоробро боровся в Африці проти Югурти. Коли Гай Марій переміг цього царя й Руфіно разом