Читати книгу - "Фіолетові діти"

не знаю, як вам це сказати, — я зітхаю та трохи невпевнено починаю: — Може, те, що я скажу, вам видасться не зовсім традиційним… Ви не помічали у своєму синові чогось незвичного?

— З ним усе гаразд? — одразу напружується Хорольська і, зазираючи в очі, пошепки запитує: — Це не наркотики?

— Ні, ні…Справа не в наркотиках, — махаю головою, — не хвилюйтеся!

— Щось не так із навчанням? — знову прицілюється очима Антоніна Сергіївна.

— В цьому сенсі теж можете бути спокійною, — якомога привітніше усміхаюся, — мої питання стосуються виключно його психологічного стану. Так би мовити, його внутрішнього світу… Щось таке дивне в його поведінці не впадало вам у вічі? Нічого не помічали?

Вона замислюється. А я думаю про себе, що якось не так розпочала розмову. І хапаюся за гарячу чашку кави, яку саме принесли, як за рятівний круг. Ох і тяжко сказати, що треба, і не рознервувати людину…

— Помічала, звісно, — Хорольська знизує плечима, — та я гадаю, що це підлітковий період… Вони всі в цьому віці змінюються. Ну, став трохи відсторонений, якийсь весь у собі… Нещодавно купила йому новий комп’ютер. Думала, його це трохи підбадьорить. Але не побачила, щоб він сильно ним переймався. Та, власне, Кирило завжди був трохи замкнений та тихий… Я з ним проблем особливих не мала. Вчився добре… А чому ви про це питаєте? Що з ним зараз не так? Щось трапилося?

— Та нічого, заспокойтеся. Нічого поганого, — я, не встигши зробити ковток, ставлю чашку на стіл. — У нього є друзі?

— Ну, є…— невпевнено хитає головою вона, — мабуть, є… Я, власне, не дуже в цьому обізнана. Працюю багато… Я запалю, ви не заперечуєте?

Я згідливо киваю. Хорольська витягає з маленької стильної світло-сірої шкіряної сумочки пачку тоненьких цигарок, дістає одну, чиркає запальничкою і затягується. Я знову піднімаю чашку і нарешті роблю ковток. І мимоволі кривлюся — кава виявляється гіркою на смак. Я зовсім забула, що мені було потрібно додати цукор, який завбачливо поставили просто переді мною…

Тим часом Хорольська, одним пальчиком стильно струсивши попіл до попільнички і скосивши на мене підозрілий погляд, із гідністю каже:

— Мій син завжди любив самотність. У дитинстві багато читав… А з друзів я особисто знаю тільки Майю. Останнім часом вони дуже зблизилися… Вона іноді заходить до нас. А нещодавно, коли вона хворіла, — Антоніна Сергіївна знову затягується, — так ось… він дуже хвилювався. Я бачила. Хоч мені він мало чого розповідає… Все ж таки хлопець. Але я помічаю, коли в нього… якісь негаразди.

— Майя? Майя Верболаз? — я здивовано кліпаю і підсуваю до себе цукор.

— Так, — киває Хорольська.

— Кава для мене трохи гіркувата, — незграбно всміхаюся, додаю цукор і, повільно розмішуючи, намагаюсь не торохтіти ложечкою.

— Тут варять справжню каву, — посміхається у відповідь Хорольська, — до неї зазвичай не дають цукор, щоб не зіпсувати смак…

— Розкажіть мені про Майю, — продовжую я, — як би ви її охарактеризували?

— Як на мене, дуже позитивна дівчина, — Хорольська гасить цигарку, невимушено піднімає чашку і з претензією на відвертість ледь нахиляє до мене обличчя:

— Розумієте, я знаю її батьків уже багато років. Ми з Іринкою, її матір’ю, навчалися разом в університеті й були дуже, дуже близькими подругами… Потім вона вийшла заміж за цього… професора Верболаза, і так не зробивши кар’єри, поїхала з ним по світу.

Хорольська трохи кривиться, відпивши кави, не зрозуміло: чи то на гіркий смак, чи то засуджуючи легковажну поведінку подруги. Ставить чашку на стіл і веде далі:

— Я була справді дуже рада, коли вони повернулися. Знаєте, як то кажуть: «Краще одяг новий, а товариш старий»… Взагалі я не дуже швидко сходжусь з людьми. Та й справжніх друзів відшукати не так просто… А з Іринкою ми ніколи не переривали зв’язку, завжди листувалися. Так от, я їм порекомендувала школу, де вчиться мій син… Сподівалася, що дівчинці буде простіше адаптуватися до життя тут, якщо вона дружитиме з Кирилом і вони разом готуватимуть уроки… Тим паче, що і за районом школа їм підходить. Я рада, що не помилилася і наші діти дружать… Я до Майї ставлюся, як до власної дочки…

Загадки потроху зникають… Ось чому Майя опинилася в нашій школі. Я придивляюся до Хорольської. Самотня жінка. Батьки, скоріше за все, живуть далеко. Всього у житті досягнула сама. Відчуває потребу у близьких родинних стосунках. Може, хотіла велику сім’ю, та не склалося…

Я трохи мовчу.

Вона дивиться на мене з німим запитанням в очах. І я, схопивши побільше повітря, як перед пірнанням на глибину, наважуюся:

— Те, що я вам скажу, сприйміть, будь ласка, серйозно. Річ у тім, що у вашого сина надзвичайні гіпнотичні здібності. Я це знаю. Сама бачила, і як фахівець…

— Які-які здібності? Щось я не збагну… — Хорольська здивовано глипає в мій бік, трохи нервово допиває каву, а потім несподівано пропонує:

— Може, замовимо коньяку? Ви не заперечуєте? Бо я якась напружена…

Коньяку? Я потираю рукою лоба. А що… Мабуть, вона має рацію. Я нерішуче всміхаюсь у відповідь та белькочу:

— Так… Так… Це було б дуже доречно…

Коньяк зробив своє діло, я роблюся сміливішою і повторюю:

— Розумієте, у вашого сина є надзвичайні гіпнотичні здібності…

Хорольська знову запалює цигарку, всівшись зручніше, кладе ногу на ногу і, нахилившись до мене, трохи хриплувато запитує:

— Це що, як у Мессинга[6]? Ви впевнені?

— Впевнена! Він мене проти моєї волі ввів у транс, і я заснула. Гіпноз не така вже й проста річ… Зазвичай гіпнотизеру потрібна згода реципієнта.

— Того, кого гіпнотизують? — піднімає брову Хорольська.