Читати книгу - "Фіолетові діти"

— Так, — киваю я, — і те, що він володіє такою технікою в такому віці… Не навчаючись… Це просто фантастика. Може, він іще щось уміє? Ви нічого дивного за ним не помічали?

Хорольська затягується і задивляється на нігті вільної руки. Якийсь час ми мовчимо.

— Дещо дивне було… — разом із димом видихає вона, — та я не знаю, як це охарактеризувати. Зараз я й сама в це не дуже вірю… Взагалі не люблю нелогічних речей…

— Ви розповісте?

— Ну, якщо ви наполягаєте… — стримано стискає губи та зітхає, немов почуваючи незручність.

Я підбадьорливо киваю.

Хорольська присувається ближче і тихим, трохи грудним голосом починає:

— Пам’ятаю, якось у дитинстві він зникав….

— Як зникав? Кудись тікав?

— Та ні, не тікав, — кутиками рота всміхається вона, — а саме зникав. Вперше це трапилося в гостях. Йому було років п’ять. Пішов до ванної мити руки. Я чекаю, а він усе не виходить. Зазирнула до ванної — його нема. Думали, десь заховався. Діти часто так граються. Обшукали всі закутки, — Хорольська емоційно змахує рукою і не помічає, що попіл із цигарки сиплеться на стіл. — Спочатку в ванній, потім і всю квартиру. Хоч ніхто не бачив, щоб він із ванни виходив, та шукали всюди. Зник, наче під землю запався. Я тоді так рознервувалася! Десь за півгодини знову до ванної зазирнули. Стоїть моя дитина біля крану, руці тримає під струменем води та зачаровано на неї дивиться (він узагалі дуже любив дивитися, як тече вода, міг і годину розглядати). Питаю: «Де ти був?». Каже, що нікуди не виходив. Я на нього нагримала, що, мовляв, він бреше. Ні, каже, нікуди не ходив, не ховався, весь час був тут. Розплакався, на цьому і скінчилося…

Хорольська спирається на лікоть, знову зітхає і, здається, зовсім не зважає на те, що палила. Дим тоненьким серпантином стікає з її забутої цигарки до стелі.

— Я вже трохи призабула той випадок, але за півроку стався ще один, і ще фантастичніший, — Антоніна Сергіївна робить великі очі та прихиляється ближче: — Була зима, сніжно на вулиці. Вийшли ми з ним вигуляти Альму, собачку-пекінеса. Вже стемніло, далеко не відходили, лишились у дворі. Кирилко був поруч. І тільки-но я відпустила його руку, щоб спустити собаку з повідця, повертаюся — а дитини вже немає.

Очі у Хорольської робляться ще більші, і я бачу, як збуджено розширюються її темні зіниці.

— Уявляєте? Двір порожній… Жодної живої душі. Тільки я, та собачка бігає. Я аж уся похолола. Немає! Ніде! Думаю, як же він так швидко втік? По слідам, може, знайду. Озирнулася — ніяких слідів на снігу, тільки наші власні, коли ми прийшли. Мене охопила справжня паніка. Гукаю його — тиша. Минуло хвилин зо п’ять…

Хорольська згадує про цигарку, яка вже зотліла, гасить її в попільничці, витягує ще одну, знову запалює, затягується і продовжує:

— Гукаю знову. Раптом чую: «Мамо, що з тобою? Я тут!» Стоїть, ніби нічого не сталося. Кажу: «Де ти був?». «Тут був!» — відповідає. Що тут скажеш?

Антоніна Сергіївна замовкає і деякий час мовчки палить, задумливо вдивляючись у дим, що зміїться від її цигарки. Потім, струсивши попіл, повертається до мене:

— Я намагалася про це не думати. Втішала себе, що такі нервові галюцинації трапляються від перенапруження. Я в той час багато працювала. Він із нянькою сидів, а я додому дзвонила кожні півгодини. Контролювала, чи на місці. Боялася його втратити… Може, насправді мені це все ввижалося?

Вона знову нервово затягується:

— Я про це зазвичай нікому не розповідаю, хіба що найближчим подругам… Бо це виглядає… ну, ви розумієте… не зовсім логічно. Я не звикла до такого… Це якось моторошно… То що ви про це думаєте? В мене був нервовий розлад?

— Я не знаю… Не думаю, що у вас був розлад… — кажу я і розумію, що вона значно більше за мене боїться стикнутися в своєму житті з невідомим. Боїться панічно, до нестями… Але разом із тим, ці таємниці збуджують її. Та вона б воліла, як і більшість нормальних людей, щоб чудеса відбувалися деінде, тільки не з нею особисто…

Хорольська глибоко зітхає, гасить недопалену цигарку. І немов оговтавшись, зовсім іншим голосом запитує:

— А можна зробити так, щоб у мого сина це все минулося?

— Що минулося? — не одразу розумію я.

— Ну, його гіпнотичні здібності, як ви кажете. Щоб він став звичайною людиною? — вона відкриває сумочку, витягає звідти пудреницю з люстерком та помаду. І, преспокійно роздивляючись себе у дзеркальце, веде далі:

— Може, там, пігулки якісь пропити, — проводить помадою по губах і повертається до мене, — щоб це минулося? Йому в інституті ще навчатися… Розумієте, я про такі речі не хочу навіть думати. Про всіляку чортівню… Це заважає… В мене й так доволі різних проблем, пов’язаних з роботою…

— Я гадаю, не треба ніяких пігулок… Це ж не відхилення…

Хорольська, закінчивши роздивлятися себе, закриває пудреницю і, ховаючи її разом із помадою в сумочку, задумливо продовжує:

— Може, його до лікаря відвести…

— Та він же нормальний хлопець… Навіщо його лікувати?

— Аякже, нормальний… — з деяким роздратуванням глипає в мій бік, — самі ж розказували… А що, як йому це в майбутньому зашкодить?

— Не хвилюйтеся, — сумно всміхаюся, — ця розмова залишиться між нами…

— Маю надію… — Хорольська дивиться на годинника, піднімає на мене тверезі гострі очі та посміхається завченою посмішкою: — О, мені вже час… Вибачте. Було дуже приємно з вами поспілкуватися.

Я відчуваю легку досаду від того, що не змогла втримати з нею контакту, й повільно піднімаюся зі стільця. Якомога ввічливіше посміхаюсь у відповідь:

— Я теж дякую за те, що ви прийшли поговорити