Читати книгу - "Три долi, Марко Вовчок"

його — i дiвчата смiятимуться з тебе.

— Нехай смiються! Я його люблю! Я щаслива!

— А як батько образився, — як не пустить бiльш по весiллях ходити — де тодi Якова побачиш? Уранцi вийти забороняє, увечерi сам дверi замикає…

Обсипалася вона слiзьми ще дрiбнiшими.

— А таки я щаслива, — промовила. — їй же богу моєму, щаслива!

Перегодом знов нас на весiлля прохали. Може, й не пустив би батько, дак родичi. Iдемо туди усi вкупi, та аж нас улиця широка тисне… Приходимо. Зирк-зирк по хатi, по кiмнатi, по усiх кутках i закутках — бiгма Чайченка.

— Ще рано, ще вiн прийде! — каже Катря. Ждемо та дожидаємо — нема. Вже пiзно уступила стара Чайчиха. Катря тiльки її зуспiла, ураз опинилась бiля своєї мами: знає, що Чайчиха вже не мине. Чи Чайчиха не обачила — сiла вона собi оддалiк. Наша мати сама до неї добралась — сiла. Сидять мовчки. I Чайчиха i наша мати неспокiйнi, бачу. От мов i хочуть спитатись, та не зважуться; хочуть говорити, та не змiркуються. А Катря так i кипить у пiджодi тому. Знає те наша матуся, — дивиться на Чайчиху любенько-жалiбненько, а Чайчиха на свiй пояс доглядається та й каже:

— Якi то теперки пояси тчуть, моя голубко!..

— Чому вiн не прийшов? Чому? — вимовила Катря сама, матерi не дожидаючи — своєї, - чужої не соромлячись,

— Катре! — дорiкнула мати. — Ох! моя дитино!

А Катря й не чує:

— Чому не прийшов? Чому його нема?

— Не знаю, не знаю, моя красо! Вiн казав менi — буде…: а нема!.. Мабуть, притичина яка… я його поспитаю… я тобi скажу…

Такеньки стара Чайчиха словами мiшається, i зупиняється, i перехоплюється — що 'тсе таке?

Далi вже каже, що Якiв дожидав якогось чоловiка до себе, — якiсь воли на спродаж находяться… того вiн i не прийшов, мабуть.

Невзабарi вона похватилась додому i пiшла.

Ми ще було по весiллях, а Чайченка — як пiйма поняла — нема, нiде не буває. Мати його ходить, i — то вона скаже, що вiн нездужає, то скаже — дома його нема. Сама вона журна дуже, а Катрю вговоряє:

— Не печалйся, дитино, не почалися! Перейде лиха година, i горе перебудеться, то й поберетесь!

Мати теж Катрю свою жалує:

— Лучче, доню, як вiн не попадається батьковi на очi — батько не гнiвиться, — а там, може, господь дасть, старий мiй i погодиться.

— Нехай же я його побачу хоч на малу хвилиночку, — благала Катря, — нехай вiн хоч селом пройде, а я подивлюсь на його здалека!

— Зажди, зажди, не можна! — одмагалася Чайчиха.

— Зажди, зажди, не можна, — просить мати. Катря хоч смутує, хоч плаче, а слуха — сподiвається добра iще…

Одного дня увiйшов старий у хату веселий:

— Чи не буде снiгу, — каже, — там такi бiлi хмари драглють.

Стара, дивлячись на його, насмiлилась:

— А що, мiй голубе, — вимовляє любенько, — що ти бачив? Що чув?

— А що я чув? Нашу Катрю сватають.

Тим словом сполохнув нас усiх: хто сидiв — схопився; хто стояв — у куточок горнувсь…

— А хто ж сватає? Кого нам господь носила? — питає мати, ледве голос зводячи. Катря бiло збiлiла.

— А старий Шелях за свого сина Дмитра сватає. Се жених! Се не лiчозiр, не пройдисвiт який-небудь, се хазяїн добрий, що з срiбного кубка своїх гостей почастує.

— Що з тих кубкiв, як повнi слiз! — мовить мати.

— Гм! — Бiльше не сказав нiчого, тiльки придивився на неї пильно. Вона сльози свої нишком втирала — ховала.

— Я собi б кращого зятя сам не шукав, — знов батько озвався; насунув шапку та й з хати вийшов.

Мати усi думки приплакали: "Що його робити i що його чинити!"

Катря аж бiлi руки ламле…

Як на ту ж пеню — i стара Чайчиха не завiдає нас, i Пилипиха сердиться: нiкому поради дати, нiкому розважити… А того любого як запав слiд, то й запав…

Мати почали були Катрю умовляти:

— Покорись батьковi, доню, покорись, дитя моє!

— I ви вже, мамо?.. Безталаннячко ж моє!.. — побивається Катря…

— Донечко мила! Кого ж лихо мине? Живши у свiтi, його не втечеш, — кожне одбува… Що ж як ти батькової ласки одпадеш, а той, може, одцурається…

— Вiн одцурається? Може, i я його занедбаю! — Та й засмiялася… Хотiла я їй тодi сказати, що вже й тепер трохи на те походило, що вiн цурається, та жалко менi її стало… I мати за се бiльш нiчого не змовила, — зiтхнула важенько та й стала знов її прохати: "Корись, доню, батьковi!" — "Нехай же я лучче вмру!" Як мати не плакали перед нею: "Або я вмру, або за ним буду!"

Давненько ми вже Марусю не бачили то за горем своїм, то за сваркою тiєю межи старими, та й Маруся наче ховалася: з хати сливе не виходила.

— Ходiм, — кажу Катрi, — ходiм до Марусi, що нам, що старi посварились — ми того не знаємо; ми собi з нею утрiйзi порадимось.

Маруся сидить — шиє; удови не було дома.

— Марусю! Марусю! — говорить Катря, — прийшла я до тебе свою тугу роздiлити, та знаю, що й ти мене осудиш, як моє слово почуєш!

— Сядь, Катре, та розкажи, — каже Маруся.

— Батько мене за його не дає, - знаєш? За нелюба мене вже тепер прибирає. А я, Марусенько, хоч i батька й матiр то я для його покинула б — не пожалiла… Що менi тсе? Нехай скаже — я за їм на край свiту пiду! Пiду та й не оглянусь разу! Менi нiчого не треба: нехай iншим розкошi, iншим нехай достатки, — менi