Читати книгу - "Я 11–17… Небезпечний маршрут, Василь Іванович Ардамацький"

супроводжував по музею його доглядач — чистенький дідок з рожевою лисиною і віночком кучерявого світлого волосся навколо неї. Вікна музею були закладені мішками з піском, а доглядач музею, входячи в зали, засвічував не всі лампочки. Деякі картини просто не можна було роздивитися. Дементьєв вирішив перевірити доглядача: вийняв з кишені електричний ліхтарик і направив промінь на табличку, що лишилася тут і зовсім не відповідала новій картині. Він уважно прочитав табличку, подивився на картину і, швидко обернувшись, глянув на доглядача. Розширені від жаху очі доглядача сказали Дементьєву все.

— Хороша картина, — спокійно сказав Дементьєв і пішов далі, почувши позад себе полегшене зітхання.

Дементьєву стало жаль цього чесного, наївного дідуся. Оглянувши увесь музей, вони зайшли в кабінет доглядача.

— А де зберігаються фонди? — байдуже запитав Дементьєв.

— У підвалі, пане капітан, — догідливо відповів старий.

— Можна подивитися? — Дементьєв знову побачив круглі від страху очі старого. — А втім, у мене зараз немає часу. Іншим разом. Ваш підвал глибокий?

— Звичайно, там сотні картин.

— Строго секретно мушу попередити вас, що найближчим часом ми чекаємо інтенсивного бомбардування міста російською авіацією. Всі багатства вашого музею можуть перетворитися на попіл за одну годину. Треба зняти усі картини, упакувати їх без рам в ящики і скласти в підвал. Упакувати треба і те, що зберігається в фондах. Термін — два дні…

Доглядач мовчав, опустивши голову.

— Ну що, ви не зрозуміли?

— Чому? Все зрозумів.

— От і добре. Щоб швидше це зробити, описувати картини не треба. На ящику тільки позначати, скільки в ньому картин, і все.

Очі в доглядача повеселішали. Дементьєв ще раз переконався, що старий зовсім не вміє володіти собою.

— Добре, ми все так і зробимо. Післязавтра можете прийти і перевірити.

— Я зайду неодмінно. До побачення…

Незабаром Дементьєв доповідав Мельху про свою поїздку в музей.

— Слід гадати, — говорив він, — що кілька картин справді замінено. Зняті картини вони, мабуть, сховали в підвал, а там зберігаються сотні полотен і панує дикий хаос. Протягом двох днів ми всі картини упакуємо в ящики. Фонди — теж. Я поставив у музеї вартового — тепер вони не винесуть і ганчірки. Якщо я знайду неупакованим хоч один клаптик, — Дементьєв показав половину пальця, — я розстріляю всю їхню банду!

— Чудово, Рюкерт! — вигукнув Мельх. — Спасибі. Ну, а я, поки ви там були, відвідав вашу квартиру.

Дементьєв насупився, хоча знав, що полковник нічого небезпечного на квартирі виявити не міг.

— Пробачте, Рюкерт, але я вирішив зробити це сам. У моєму відділі гестапо — це я, і краще, що туди сходив я, а не хтось інший.

— Невже невіра одне в одного стала серед нас обов'язковою? — з обуренням спитав Дементьєв.

— Гестапо ніколи нікому не вірило. В цьому їхня служба. Взагалі вони вже зацікавилися вами, але я сказав, що за вас відповідаю я сам. І більше заради проформи вирішив з'їздити на вашу квартиру… Чому ви так сумно це сприймаєте? Адже нічого страшного не сталося. Навпаки, мати й дочка про вас прекрасної думки. Це ваш «залізний хрест» лежить там на столі?

— Мій.

— Чому ви не сказали мені про цю вашу нагороду?

— Солдати орденами не вихваляються, вони їх зберігають як спогад про битви.

— Ви молодець, Рюкерт!.. Між іншим, я б на вашому місці звернув увагу на дочку художника. Чарівна квіточка, га?

— На війні романи не передбачено солдатським статутом, — суворо промовив Дементьєв.

— Але якщо в даному випадку ви статут порушите, я не буду вас судити… — Мельх засміявся. — Ви вільні, Рюкерт.

— Я хотів спитати вас…

— Завтра, завтра, капітане. У мене дуже багато справ. Ідіть.

Дементьєв вийшов на вулицю і, задумавшись, зупинився коло під'їзду. В дивне потрапив він становище: здавалось, так вдало влаштувався в один із відділів тимчасового штабу, а вийшло навпаки, — наблизився до музею, а не до порту, який був головною його метою. Може, тільки через кілька днів, коли відправлятимуть фонди музею, він матиме доступ до порту. А вже сьогодні, мабуть, з порту відходять транспорти з солдатами, з технікою…

Дементьєв безпорадно озирнувся на всі боки.

— Весна, пане капітан… — тихо промовив вартовий.

— Так, так… весна…

А весна квапилась. Хоча день був зовсім не сонячний, уздовж тротуарів бігли струмки, із брязкотом падали бурульки, в ринвах гуркотіли льодяні обвали. Дементьєв якось одразу все це побачив і почув. Так, весна працювала з усієї сили, а він?.. Дементьєв поквапливо пішов вулицею. Але на першому ж перехресті зупинився. «Куди я так поспішаю? Куди?.. Треба хоч пообідати».

Кафе «Оріон» було серед рекомендованих німецьким офіцерам. Така рекомендація — теж частина прославленого німецького порядку. Поряд інше кафе — порожнє. А в «Оріоні» вільного місця не знайдеш. Тютюновий дим висить під стелею сизим покровом. Не змовкає гул від розмов. Дементьєв помітив вільне місце за столиком у далекому темному кутку — там сиділи три офіцери. Всі вони були з інженерних військ Тодта. Дементьєв попросив дозволу сісти за їхній стіл. Офіцери, як по команді, мовчки знизали плечима: мовляв, що поробиш, заборонити ми не можемо. Дементьєв сів і заглибився у вивчення меню. Офіцери мовчали. Замовивши, Дементьєв вийняв з кишені газету і почав читати.

— Що цікавого, капітане, знайшли в газеті? — насмішкувато спитав один з офіцерів.

— Молодці ваші колеги! — не відриваючись од газети, сказав Дементьєв. — За десять днів оперезали Берлін неприступним поясом із сталі та бетону.

Офіцери мовчки перезирнулись. Потім один з них сказав:

— Нашим колегам там добре, у них в руках уся техніка. Спробували б вони щось зробити голими руками, коли замість техніки тобі дають якийсь папірець з наказом, вважаючи, що він всесильний…

Знову, як по команді, офіцери зітхнули і надовго замовкли. Дементьєв насторожено, але терпляче ждав продовження їхньої розмови.

Раптом один з офіцерів вихопив з