Читати книгу - "Проблема Спінози"

у відповідь, але повернувся в опочивальню й важко опустився на ліжко під балдахіном, яке придавалося обом. Те ліжко займало більшість кімнати й було єдиним, що залишилося в них із минулого.

Їхній батько, Міхаель, зоставив Бенту, як старшому синові, усе родинне майно, але сестри опротестували батьків заповіт на тій підставі, що той із власної волі не є істинним членом громади. Єврейський суд ухвалив рішення на користь Бенту, але відповідач приголомшив усіх, негайно передавши все сімейне майно своїм єдиноутробним, а собі залишивши лише одну-єдину річ – батьківське ліжко з балдахіном. Після заміжжя обох сестер вони з Ґабріелем зосталися самі в добротному триповерховому будинку, що його родина Спіноз винаймала десятиліттями. Їхній дім виходив фасадом на канал Гаутґрахт і стояв неподалік найжвавіших перехресть єврейської частини Амстердама, усього за квартал від невеличкої синагоги «Бет-Яаков» і прилеглих до неї навчальних приміщень.

Хоч як шкода було, а Бенту з Ґабріелем вирішили переїхати. Бо коли сестри залишили їх удвох, старий будинок став завеликим і затісно пов’язаним з образами покійних. Та ще й задорогим на додачу: англо-голландська війна, що спалахнула в 1652-му, і піратські напади на кораблі, які йшли з Бразилії, обернулися катастрофою для заморської торгівлі сімейства Спіноз, змусивши братів винайняти невеличкий будиночок усього за п’ять хвилин пішки від крамниці.

Бенту кинув на брата довгий погляд. Коли Ґабріель був дитиною, його нерідко називали «маленьким Бенту»: обидва мали однакові – довгасті, овальні – обличчя, пронизливий погляд незмигних очей і виразні носи. Але тепер змужнілий Ґабріель був кілограмів на двадцять важчий за старшого брата, на добрих десять сантиметрів вищий і значно сильніший. І більше не здавалося, неначе його очі вдивляються далеко вдалину.

Брати мовчки сиділи попліч. Зазвичай Бенту цінував це мовчання й почувався напрочуд невимушено, трапезуючи з Ґабріелем чи працюючи вдвох у крамниці й не обмінюючись ані словом.

Але теперішня мовчанка гнітила, породжуючи похмурі думки. Бенту згадав сестру, Ребеку, яка колись завжди була балакучою й фонтанувала бадьорістю. Але нині й вона не розверзала до нього вуст і відвертала погляд щоразу, як вони зустрічалися.

Мовчали й усі небіжчики – кожен із тих, хто випустив дух на цьому самому ліжку: його мати Хана, яка померла сімнадцять років тому, коли йому заледве сповнилося шість; його старший брат Ісак – цей шість років тому; його мачуха Естер – ця три роки тому; а ще його батько із сестрою Мір’ям – обоє всього два роки тому. З усіх братів-сестер – тієї галасливої й веселої ватаги, що гралася, сварилася й мирилася, горювала за матір’ю та поступово полюбила мачуху, – зосталися лише Ребека й Ґабріель, і то ті швидко віддалялися від нього.

Кинувши оком на одутле й мертвотно-бліде лице брата, Бенту порушив мовчанку:

– Що, знову погано спав, Ґабріелю? Я відчував крізь сон, як ти метаєшся.

– Так, знову, Бенту. Бо як тут заснеш? Усе зійшло нанівець. Як бути? Що робити? Мені нестерпний цей розлад між нами. Ба навіть узяти цей ранок! Одягаюсь я на шабат. Уперше за тиждень проглянуло сонце, вгорі показалася небесна блакить, і я мав би радіти разом із рештою – як-от наші сусіди по всій вулиці. Але натомість через свого брата… вибач, Бенту, та я лусну, як не виговорюся. Ти зробив моє життя жалюгідним. Позбавив мене радості піти до синагоги, долучитися до власного народу, помолитися своєму Богові.

– Мені сумно чути це, Ґабріелю. Бо я палко бажаю тобі щастя.

– Так, на словах. А от на ділі…

– Що на ділі?

– Що на ділі?! – вигукнув той. – А я так довго, все своє життя, гадав, наче тобі відомо все. Зачувши таке запитання від когось іще, я б сказав: «Та ти що, жартуєш?» – але знаю, що ти не жартуєш ніколи. Хоч, звісно, добре розумієш, про яке таке «на ділі» йдеться.

Бенту зітхнув.

– Гаразд, почнімо з того, що ти відкидаєш єврейські звичаї і навіть саму громаду. Далі: не шануєш день суботній. Відвернувся від синагоги й не пожертвував цього року майже нічого – ось що я маю на увазі, кажучи «на ділі».

Тут Ґабріель глянув на Бенту, але той, як і доти, мовчав.

– Я скажу тобі, що ще «на ділі», брате. Не далі як учора по обіді ти відхилив запрошення на суботню вечерю в дім Сари. Знаєш же, що я збираюсь одружитися з нею, але не хочеш поєднати дві родини, долучившись до нас на шабат. Ти хоч уявляєш, як я через це почуваюся? Або Ребека, наша сестра? Як нам виправдовуватися? Не скажемо ж ми, що наш брат надає перевагу урокам латини з єзуїтом?

– Ґабріелю, від того, що я туди не ходжу, в усіх лише кращає травлення, і ти це знаєш. Як і те, що батько Сари – забобонний.

– Забобонний?

– Гаразд, нехай буде «ультраортодоксальний». Ти ж бачив, як при мені йому так і кортить розпочати релігійну дискусію. А ще бачив, що будь-яка моя відповідь лише сіє розбрат і множить страждання – твої та Ребеки. А от моя відсутність служить справі миру – щодо цього я не маю сумніву. Моя відсутність дорівнює твоєму з Ребекою спокою. І я замислююся над цим рівнянням дедалі частіше.

Ґабріель похитав головою:

– Бенту, пам’ятаєш, як дитиною я, бувало, лякався, гадаючи, що варто мені заплющити очі – і світ щезне? Тоді ти корегував моє мислення, запевняючи в реальності сущого й незмінності законів Природи. А от зараз і сам припускаєшся аналогічної помилки. Гадаєш, розбрат через Бенту Спінозу зникає, якщо його там нема й він на власні очі цього не бачить? Учорашній вечір минув дуже болісно, – вів далі Ґабріель. – Батько Сари розпочав трапезу з розмови про тебе й знову лютував, що ти, в обхід місцевого бет-діну[13], передав свою справу на розгляд голландського цивільного суду. На його пам’яті, сказав він, ще ніхто й ніколи не завдавав такої образи рабинському судові. Це заледве не підстава для відлучення. Тобі цього хочеться? Херему? Бенту, наші батько й старший брат – небіжчики. Тож ти тепер глава сім’ї! А сам ганьбиш нас усіх, звертаючись до голландського суду. Та ще й який момент підібрав! Ти що, не міг бодай дочекатися, доки я одружуся?

– Ґабріелю, я вже не раз і не два це пояснював, але ж ти мене вперто не чуєш. Тож вислухай знову, щоб дізнатися про всі факти. І, найголовніше, прошу тебе: спробуй збагнути, що я серйозно ставлюся до своєї відповідальності за вас із Ребекою. Вдумайся, яка дилема переді мною постала. Наш батько, хай буде благословенна його пам’ять, славився великодушністю. Але вчинив необачно, виступивши гарантом векселя, виданого тому жадібному лихвареві, Дуарте Родріґесу, від імені вбитої горем вдови Енрікес. Педро, її покійний чоловік, доводився нашому