Читати книгу - "Янгол, скинутий з небес, Пер Улов Енквіст"

він показав 142 бали IQ, справив на всіх гарне, симпатичне враження, відслужив п’ятна­дцять місяців в Умео, мав чудові оцінки, був добрим товаришем; через два місяці після закінчення служби він убив першу дівчинку.

Без причини. Він не міг пояснити свого вчинку.

На вигляд іще зовсім дитина. Зі світлим, коротко підстриженим волоссям, охайно зачесаним набік, він мав зовсім дитячий вигляд, цілковито безневинний вигляд, та все ж убив двох маленьких дівчаток, одна з яких була донькою моїх найближчих друзів.

Без причини. Хоча якось він сказав К., дуже безпосередньо, наче задумливо:

— Вона так мені довіряла. Я був змушений...

Криза в їхніх стосунках почалася під час третього турне Західним узбережжям. Тоді вона й заплакала, вперше після визволення. Історія почалася в липні 1926-го й тривала до серпня того ж року.

У серпні вона закінчилася.

У мандрівному цирку працювала жінка, яку Шідлер називає у своїй книжці Анн. Насправді її звали якось інакше, але це не має жодного значення. На відміну від решти, вона не мала ніяких каліцтв. У книжці про неї мовиться як про жінку сорока років, «повнувату» й «невиразну».

Коли це сталося, вона вже пропрацювала в цирку два роки.

Жінка закохалась у Пінона. А він — у неї.

Усе почалося з розмови на східцях вагончика після вистави. Пінон на диво швидко навчився ламаної англійської. До того ж, більше говорила Анн. А він сидів, дивився на неї і кивав. Дивився і кивав.

Перші ознаки того, що щось відбувається, проявилися приблизно через місяць. Пінон знову почав замотувати голову дружини клаптем тканини. То було щось схоже на чалму. Пінон мав у чалмі трохи дивний вигляд, та принаймні не такий чудернацький, як без неї. Правду кажучи, у чалмі він був приголомшливо нормальним, майже пересічною людиною. Та ось під час вистав усі помітили, що відбувається щось незвичне: Марія більше не підспівувала Паскалеві, не ворушила губами, важко було витлумачити її погляд, чи то застиглий, чи то наляканий.

Одного ранку Пінона раптом не застали у вагончику. Жінки на ім’я Анн теж не було в її помешканні.

Вони зникли на два тижні. А тоді Пінон раптом з’явився із замотаною головою, однак відмовився розповісти, що сталося.

Сказав коротко, лише два слова: я заблукав.

Анн, до речі, зникла назавжди.

Зазвичай вистави починалися о шостій вечора, тому Пінон полюбляв довго поспати зранку. А після двотижневої відсутності його наче підмінили. Вставав дуже рано, сідав на східці вагончика, обхоплював голову руками й поволі гойдав нею. Чути було, як він скімлить, але тихо, ніби намагаючись притлумити невимовний біль.

Перший час він не знімав пов’язки з голови дружини. Але на третій день зірвав пов’язку, мовби в приступі шаленої люті, і, не тямлячись від гніву, заметався між вагончиками, показуючи на голову Марії і викрикуючи слова іспанською, таким гортанним голосом, що його ніхто не розумів.

Він весь час тицяв рукою вгору, мовби в пориві гніву.

Потім Пінон угамувався. Його нагодували улюбленим квасолевим супом, заспокійливо примовляючи до нього. Пінона на два дні звільнили від виступів. Його лють минулася, він німував, замкнувшись у собі, і наче до чогось прислухався. Його раз по раз запитували, що сталося і чим йому можна зарадити.

Зрештою, він процідив кілька слів англійською: «Вона гнівно співає».

Голова дружини вже не була схована в шматті. Вона заплющила очі й стиснула губи.

Не хотіла йому пробачити. Ось у чому справа.

Вона співала, як тоді в шахті, може, ще й гірше. І той спів завдавав болю. Пінон не бажав казати, як саме вона співала, видно, це був своєрідний атональний стогін або плач, але вона співала й співала, і Пінон не міг звільнитися від цього співу, не міг рухатися, працювати й думати.

Згодом, значно пізніше, стало відомо, що ж трапилося.

Він закохався, вони вирішили разом утекти, змінити своє життя і більше ніколи не піддаватися приниженням. Вони мріяли народити дітей, Анн розповідала про одну віддалену ферму, яку можна було б купити. І вони втекли. Спершу Марія співала тихо, майже нечутно й наче розгублено, потім сумовито, а тоді надовго замовкала, ніби мертва. Згодом її охопила лють, і вона заспівала гнівно.

Він терпів цей гнівний спів вісім днів. Майже не спав, Анн у відчаї запропонувала відрізати Марію. Але він не погодився. Тоді Анн запропонувала зашити їй рот, та хіба б це допомогло, вона ж не ротом співала. Пісня ставала дедалі нестерпнішою, і якось уранці Пінон наче в паніці покинув Анн і вернувся у цирк.

Ось я повернувся, сказав він. А вона й далі заводить свою гнівну пісню.

Вона не прощає, сказав він. Вона гнівно співає.

Через вісім днів після повернення Пінона в цирк сталося те, що поклало край цій історії.

Він знову зник. Зник безслідно. Цього разу запідозрили біду. Ніхто не вірив, що він утік, аби провідати жінку, яку тут називали «Анн». Усі підозрювали, що сталося нещастя, і почали пошуки в найближчих околицях. Цирк тоді стояв у невеличкому містечку поблизу Лос-Анджелеса, за десять кілометрів на південь від Санта Барбари. Шукали вздовж узбережжя, але не знайшли. Тоді повернули вглиб суходолу, у каньйони, що тягнулися на схід аж до гір, випалені, жовті, порослі пожухлим чагарником, і за якийсь час натрапили на слід. Один хлопчик бачив дивного двоголового монстра, який похитуючись спускався у глибоку ущелину в східному напрямку й пропав з очей. Саме там продовжили пошуки.

Його знайшли за півгодини; він лежав на боці в струмку на дні ущелини.

Пінон був непритомний, голова у воді. Швидше за все, хотів накласти на себе руки. Його дружина була при свідомості, в очах переляк, губи неспокійно ворушилися; коли побачила рятівників, на її обличчі з’явився вираз невимовної полегші, страху й свободи водночас.

Він намагався вчинити самогубство, зізнався Пінон згодом. Збагнувши це, Марія перестала співати гнівну пісню. Він більше не робив спроб позбавити себе життя. Для повернення було вже пізно, він виснажився до краю; намагаючись напитися зі струмка, впав і сильно вдарився.

Вона весь час кликала його, та він не мав сили їй відповісти. Четверо чоловіків несли його всю дорогу назад.

Вони проспали добу; потім вийшли і, як завжди, сіли на східці вагончика.

Все було як завжди. Артисти вмостилися на землі довкруж Пінона й Марії, було вже зрозуміло, що все позаду. Очі Марії знову розплющені, вона водила ними з боку в бік, губи не міцно стиснені, на них навіть грала легка усмішка, сором’язлива, ледь не вибачлива.