Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

міг полегшити їхні гіркі муки. Лише Він міг подарувати благодатний спокійний сон змученим людським тілам. Лише Він міг змінити жахливі таємниці хвороби вічним здоров’ям. Лише Він міг приглушити біль матері, що оплакує втрачене дитя. Лише Він…

Але Бог, недоступний у своїй мудрості, чогось чекав. Навколо халуп, на дорогах, у садках і на подвір’ях палали вогнища, обкурюючи все димом. Із сусідніх лісів лунали дзвінкі удари сокир і гуркіт повалених дерев — чоловіки рубали ліс, щоб підтримувати багаття. Я чув у ясному нерухомому повітрі хрусткі пронизливі удари, з якими сокири вгризались у стовбури дерев. Діставшись до пасовиськ і села, звуки дивно стихали й слабшали. Як туман приховує й послаблює полум’я свічки, так і мовчазне, зажурене, важке від хвороби повітря поглинало й заплутувало звуки отруйною сіткою.

Одного вечора в мене запалало обличчя, а тіло взяли дрижаки. Ольга на мить зазирнула мені у вічі й поклала на чоло прохолодну руку. Потім поспіхом, і не прохопившись жодним словом, жінка потягла мене до віддаленого поля. Там вона викопала глибоку яму, роздягнула мене й наказала стрибнути всередину.

Поки я стояв на дні, тремтячи від гарячки і холоду, Ольга засипала яму землею мені до шиї. Потім затоптала ґрунт і розрівняла його лопатою. Переконавшись, що навколо немає мурашників, жінка розклала три димних торф’яних вогнища.

Моє тіло, закопане в холодну землю, за кілька секунд цілковито вистигло, наче корінь зів’ялого будяка. Я втратив усі відчуття. Наче покинутий качан капусти, я злився з просторим полем.

Ольга мене не забула. Протягом дня вона кілька разів приносила прохолодні напої, які вливала мені до рота і які, здавалось, одразу ж виливалися з мого тіла в землю. Дим від багать, до яких вона підкидала свіжий мох, затуманював мені очі і дер у горлі. Коли вітер час від часу відносив убік бовдури диму, навколишній світ здавався грубо витканим килимом. Низенькі рослини навколо видавалися високими, як дерева. Наближаючись, Ольга кидала на навколишній краєвид тінь позаземного велетня.

Нагодувавши мене востаннє в сутінках, вона підкинула до багаття свіжого торфу й пішла додому спати. Я залишився геть один у полі, вкорінений в землі, яка, здавалося, затягала мене щоразу глибше до свого нутра.

Вогнища повільно горіли, а іскри стрибали світляками в непроглядній темряві. Я почувався рослинкою, що тягнеться до сонця й не може розправити присипані землею гілочки. І знову голова, здавалося, зажила власним життям і, обертаючись щоразу прудкіше, набирала запаморочливої швидкості, аж поки врешті-решт не наштовхнулася на сонячний диск, який люб’язно зігрівав її протягом дня.

Час від часу, відчуваючи, як вітерець торкається мого чола, я ціпенів від жаху. Я уявляв зграї мурах і тарганів, що, перегукуючись, поспішали до моєї голови, щоб десь під самісінькою маківкою влаштувати собі нові оселі. Там вони розмножуватимуться і з’їдять по черзі всі мої думки, аж поки я не залишуся порожнім, як гарбуз, із якого вишкребли весь м’якуш.

Прокинувся я від галасу і, розплющивши очі, не відразу зрозумів, де опинився. Я розчинився в землі, але у важкій голові ворушилися думки. Світ навколо сірішав. Вогнища згасли. Вустами я відчув, як випадає роса. Її крапельки застигли на моєму обличчі й волоссі.

Звуки повернулися. Над моєю головою кружляла зграя круків. Прошурхотівши широкими крилами, один приземлився неподалік. Поки інші всідалися, він повільно наблизився до моєї голови.

Я нажахано дивився на блискуче чорне пір’я їхніх хвостів і пронизливі очі. Птахи урочисто ходили навколо, підходячи ближче, ближче, посмикуючи в мій бік головами, не певні, помер я вже чи ще живий.

Я не чекав, що станеться далі. Закричав. Налякані круки позадкували. Деякі піднялися на кілька метрів угору, але знову приземлилися неподалік. Потім вони підозріливо подивилися на мене і почали підбиратися кружним шляхом.

Я знову закричав. Але цього разу вони не злякалися і, знахабнівши, підійшли ще ближче. У мене гупало серце. Я не знав, що робити. Покричав ще, але жодна птаха, схоже, не злякалася. Тепер вони були за якісь півметра від мене. Їхні постаті здавалися мені щоразу більшими, а дзьоби — злішими. Вигнуті, широко розчепірені пазурі скидалися на велетенські граблі.

Один крук зупинився прямісінько переді мною, за кілька сантиметрів від мого носа. Я заверещав просто на нього, але птах лише злегка здригнувся й роззявив дзьоба. Перш ніж я встиг знову закричати, він дзьобнув мене в голову — кілька волосинок приклеїлося йому до дзюба. Птах атакував ще раз, вирвавши ще жмут волосся.

Я крутив головою навсібіч, вивільняючи шию з землі. Утім, мої рухи лише розпалили пташину цікавість. Зграя оточила мене і взялася дзьобати куди тільки вдавалося. Я голосно кричав, але мій голос був занадто слабенький, щоб відірватися від землі й долетіти до хатини, де лежала Ольга, тож лише загрузав у ґрунті.

Птахи безперешкодно розважалися. Що лютіше я смикав головою в різні боки, то збудженіші й нахабніші вони робилися. Вирішивши, вочевидь, уникати обличчя, вони дзьобали мене в потилицю.

Сили полишали мене. Поворушити головою було так само складно, як пересунути набитий кругляками мішок. Я втрачав глузд і бачив усе в якомусь міазматичному тумані.

Я втратив надію. Тепер я сам був птахом. Я намагався звільнити свої холодні крильця від землі. Напруживши кінцівки, я приєднався до пташиної зграї. Поклавшись на різкий порив свіжого вітру, що повертав до життя, я злетів навпростець до сонцевого проміння, що натягнулося над небокраєм, наче випнута тятива, і крилаті друзі підтримали моє радісне каркання.

Ольга знайшла мене посеред скуйовдженої зграї круків. Я мало не замерз до смерті, а голову глибоко подзьобали птахи. Жінка швиденько викопала мене.

За кілька днів я одужав. Ольга сказала, що холодна земля витягнула з мене хворобу. Сказала, що моровицю відніс геть натовп привидів, які, перекинувшись воронами, спробували мою кров, аби переконатися, що я — один із них. Саме тому вони не видзьобали мені очей.

Минуло кілька тижнів. Моровиця згасла, і на численних свіжих могилах виросла нова трава, трава, якої не можна було торкатися, адже її, безумовно, отруїли жертви пошесті.

Одного сонячного ранку Ольгу покликали на берег річки. Селяни витягли з води велетенського сома з довгими вусами, що жорстко стирчали з його морди. Це була могутня на вигляд величезна риба, одна з найбільших, які доводилося бачити в цих місцях. Витягаючи її, один рибалка розрізав собі сіткою жилу. Поки Ольга накладала джгут, щоб зупинити струменисту кров, інші чоловіки потрошили рибу й усім на радість дістали непошкоджений плавальний міхур.

Несподівано, саме тієї миті, коли я розслабився