Читати книгу - "У Сухумі очікується дощ, Гурам Одішарія"

Чеченці носили довгі кинджали, а в рюкзаках тримали алюмінієві балони, схожі на дезодоранти. Бризнуть тим «дезодорантом» на стіну — і будинок миттю спалахував вогнем. Так вони спалили майже півсела.

Тоді ж таки до будинку Акуджми влетіли троє перестраханих гвардійців кричучи: «Тітонько, рятуйте!» Гвардійці були ровесниками сина Акуджми. Спочатку вона їх перевдягла в синове вбрання, а їхні військові форми спалила, автомати закопала в землю, а абхазьким бійцям відрекомендувала їх як власних дітей. Однак на першому ж допиті хлопці зізналися, що вони — солдати.

Коли гвардійців повели на розстріл, Акуджма пішла з ними: «Розстріляйте мене разом із ними, вони мої гості, прийшли до мене, сподіваючись на порятунок».

Тоді побили Акуджму, зламали їй сім зубів, але хлопців урятувати вдалося. В тій божевільні хтось гукнув: «Не будемо розстрілювати, а обміняємо на наших полонених!» Згодом так і вчинили.

Повернувшись додому, побачила: будинок спалений, свекруха вбита. Свекруха була абхазкою, і коли стала свідком, як розстрілюють односельців і спалюють будинки, гукнула їм по-їхньому: «Хто ви такі, вилупки, що не шкодуєте ані людей, ані осель?» За це якийсь п’яний солдат прошив її автоматною чергою.

Акуджма в тому пеклі ледь врятувала чоловіка і сина. Тут допомогло і знання абхазької мови, підтримали й абхазькі родичі, але де б не бувала, скрізь чула докори, особливо від тих, хто втратив близьких: ти, абхазка, врятувала грузинських «бойовиків» — убивць наших дітей!

— Хлопці були невинні, — даремно переконувала вбитих горем родичів.

Якось вона схопила за комірець одного з абхазьких проводирів: «Та колиска, в якій ми з тобою росли, згоріла разом із моїм будинком, зроби що-небудь, зупини це страхіття!»

Той розвів руками: «Невже не бачиш, що я безсилий у цій біді!»

— Якщо грузини в нашому селі двічі завинили, то абхази — п’ять разів, — казала мені Акуджма.

Потім вона та її родина опинилися у полоні. Спочатку їх повезли в Квітоулі, далі — в Ткварчелі, вони там обробляли кукурудзяні ниви. Ночували то в сарайчику для сушки тютюну, то в школі. Інколи протягом дня їли лише траву, а інколи не мали навіть її. Хоча в той час у високогірних селах Ткварчелі й Очамчірі голодували всі, одного чудового дня якийсь невідомий чоловік у військовій формі підійшов до Акуджми:

— Ми знайшли спільну мову з твоїм братом, який мешкає в Сухумі. Тому маємо завтра відвезти вас в Араду, а звідти переїдете до Сухумі.

На той час Сухумі ще не впав, ще боровся, захищався.

Одне слово, за Акуджму та її родину вони попросили викуп: золото і російські рублі. До Араду довезли на «Бєларусі», заздалегідь зав’язавши очі клаптями простирадла. Дехто з абхазів із плачем звертався до неї: що це за Божа кара на наші голови, як ми можемо воювати між собою! На лафеті чоловіка й сина посадила поруч і не відпускала їхніх рук аж до Араду, боячись, аби її не ошукали і не висадили рідних десь по дорозі.

Потім мешкала в Сухумі, в домі брата, на вулиці Чанби. Там з фунікулеру їхній будинок обстрілювали снайпери. В студентські часи, коли першим секретарем був Мгеладзе[9], обабіч фунікулеру вона власноруч висадила сто сорок ялинок. Тепер саме з того бору стріляли по ній. «Чи могла я тоді уявити, що світ так перевернеться!» — сказала вона мені.

Одного разу у братове вікно щось залетіло (чи то ракета чи то снаряд) і геть задимлене з шипінням впало посеред зали та почало крутитися на одному місці. Акуджма, довго не роздумуючи, схопила ту ракету чи снаряд і викинула з вікна. Тієї ж миті пролунав вибух, через який повністю обвалилася стіна сусіднього будинку.

«Ти справжня відьма!» — казали її ледве вцілілі перелякані родичі.

Потім упав Сухумі, і вона разом із сім’єю ледве встигла втекти звідти. Через кілька днів волею долі опинилася в Цхнеті. Першого ж дня до неї завітало якесь велике «цабе» й мовило: «Пані, цей будинок був закріплений за мною, влітку я тут відпочивав із родиною, а зараз прийшов за тарілкою, яку забув…» І він дістав з шафи поцяцьковану золотими лініями тарілку.

— Мій дім і подвір’я спалили, але я мовчу, а тобі навіть тарілочку залишити біженцям шкода! — кинула йому в обличчя Акуджма. Розгубилося «цабе», вибачилося: мовляв припустився помилки, вислизнув з кімнати, сів у машину і подався геть із Цхнети.

— Стривай, стривай, тут нема жебраків! — гукнула з балкону Акуджма і жбурнула тарілку йому вслід. Золотиста посудина з дзенькотом розбилася об асфальт.

Щойно опинилися у вигнанні, як одного вечора чоловік, повернувшись додому, поскаржився їй, що поліцай біля метро «Делісі» забрав у нього дві пачки сигарет «LM».

Тоді ж таки знайшла Акуджма того поліцая і суворо вишпетила: «Ми, сіроми, насилу заробляємо на хліб насущний, щоб з голоду не вмерти, а ти нас оббираєш? Коли я повернуся до Абхазії, гостем тебе не прийму!

Вона не прийняла від поліцая жодних вибачень: «Де забрав у мого чоловіка сигарети, там і повернеш, та ще й вибачишся. Бо такий порядок!» Що сказала, того й домоглася.

Повернувшись додому, в сумці замість двох знайшла три пачки сигарет. Наступного ж дня повернула зайву пачку, кинувши: «Чужого нам не треба!»

Одного разу Акуджма стояла в черзі в ощадкасі за ваучерами, і тоді ж таки попросила у касира гроші на допомогу, яких не отримувала два місяці. Поліцай з автоматом, який стояв поруч, зауважив: « В чергу за грошима треба стати спочатку!» Акуджма відказала: «А я вже стояла в черзі!» Поліцай не вгавав. Акуджма наполягала на своєму — і край. Молодий поліцай несподівано пригрозив їй автоматом. Вона ніби цього й чекала: миттю заломила йому руки, вихопила автомат, зірвала погони (мовляв, передасть начальнику) і погнала приголомшеного хлопця перед собою.

Потім той поліцай цілу годину благав: урятуй від сорому, сестричко, поверни автомат і погони! Вона спочатку не погоджувалась, але зрештою благання подіяли, і вона зглянулася над поліцаєм: ти — ровесник мого сина, тому зараз прощаю, але якщо в майбутньому так вчиниш із кимось, начувайся!..

Довго бесідували в той день ми з Акуджмою, вже споночіло, коли її проводжав. Вона глянула на зоряне небо і сказала: «А зірки у нас більші і красивіші!» Мабуть, так, нещиро погодився я, бо спитайте цхнетців, де насправді більші і красивіші зірки!..

— Чому ви сьогодні смакували лише сливи, а до винограду і груш не доторкнулися?

Вона, зітхнувши, відповіла: «На власному подвір’ї мала фруктовий сад, не гірший, як у Мічуріна. Я поклялася: поки не