Читати книгу - "У Сухумі очікується дощ, Гурам Одішарія"

повернуся до нашого села, не доторкнуся до тих фруктів, які в мене росли. Я — жінка, вірна слову і клятві. Сливу їла тому, що вона не росла в моєму саду. Я вже не кажу про мандарини й помаранчі, яких не тільки смакувати, бачити важко, бо одразу душать сльози. Нещодавно одна жінка з Очамчірі поділилася жменею горіхів із мого села. Щодня їла тільки один горіх.. Двадцять чотири дні їх смакувала. І я була щасливою всі ті дні. От повернемося, і я покажу вам моє подвір’я. Щоправда, там усе спалено, але нічого, знову відроджу все. Повірте мені. То вже моя справа!»

Ви можете засумніватися, бо не знайомі з Акуджмою, а я добре знаю її вдачу і дуже вірю її словам. Вона може все, може відродити життя з попелу, висадити райський сад, зберегти честь родини, порядок і звичаї. Щоправда, програла вона війні, та зрештою не може бути такого, щоб завдяки наполегливості її ж таки не перемогти.

О, якби швидше настав той час, коли Акуджма вступить у власний двір і, як і раніше, приголубить розорену і знівечену землю! О, як хутко змогла б вона відбудувати свій дім із барвистим, світлим фасадом, сяючими на сонці сріблястими жолобами; як швидко змогла б виростити худобу, та й свій «дамський лівольвер» теж повернула б…

Бог їй у поміч!..

«Бронебійний»

«Бронебійний» гульрипшський хлопець! Під час війни він воював у гульрипшському батальйоні. А взагалі він Юрко. «Бронебійним» його прозвали бійці як безстрашного воїна. Гарне прізвисько слід заслужити, а «Бронебійний» йому якраз дуже пасує, бо заслужене в боях, кажуть.

З «Бронебійним» я познайомився в Цхнеті, там він живе в одному з корпусів із родиною. У Цхнеті більшість його знає як «Бронебійного», а справжнє ім’я і не чули.

Теплий променистий жовтневий день. За столом сидимо вчотирьох, п’ємо вино. «Бронебійний» згадує війну. Є у нього одна особлива історія, і я спробую її по можливості переповісти.

Січень 1993 року. На гумістинському фронті стріляють зрідка, вже кілька місяців тривають позиційні бої. «Час» снайперів. Затамувавши подих, чатують вони за окопами супротивників. Навколо по коліна снігу, морозно. Хто пам’ятає ту єдину, незвичну для морського узбережжя зиму, певне, пам’ятає також якою вона була суворою. Подейкували, така зима трапляється під час війни, а хтось вважав, що винні в цьому були «гради».

Ранок. «Бронебійний» і троє його товаришів йдуть до санчастини, прямують бзибською трасою. Від лінії фронту їх віддаляють лише два кілометри. Тут снайперська куля вже страшна.

Ось і санчастина.

І раптом… з неба чути якісь дивні голоси. На сірому, похмурому небі з клекотом зависає лебединий трикутник.

Лебеді пролітають над грузинськими позиціями, порівнявшись із рікою та окопами абхазів. З того берега починають стрекотати автомати — стріляють у лебедів. Трикутник з гелготінням розсипається. Лебеді розлітаються врізнобіч, потім знову злітаються до купи.

Знову ріка, окопи…

Тепер по цей берег стрекочуть автомати, вже з грузинських позицій летять кулі в небо.

Лебеді знову з відчайдушним гелготом пориваються на той берег Гумісти. Знову стріляють…

І так декілька разів.

Чути приглушені снігом звуки автоматних черг. Кулі «калашникова» не досягають до лебедів, жоден з них не випадає зі зграї.

Нарешті лебеді летять у бік санчастини.

— Стривайте, дайте мені постріляти! — каже «Бронебійний» бійцям, лягає на спину в сніг і цілиться з легкого кулемета, так званого «АКС», який містить сорок п’ять набоїв. Кулемет б’є набагато далі, ніж «калашников».

Порожніє обойма. «Бронебійний» міняє її і знову лупить по лебедях. Лише в одного лебедя вціляє куля. Птах зі зламаним крилом кружляє, не втримується в небі і падає на подвір’я санчастини.

Бійці біжать до пораненого птаха. Тремтячий лебідь лежить на снігу, між засніженими деревами, витягнувши довгу напружену шию, з його очей течуть сльози.

Лебідь білий, як сніг, і сніг — як лебідь. Обидва — частина неба, його надбання, і ось зустрілися вони тут, на землі. Кричить на снігу червоний колір, що струмує паром.

— Дивіться! — кричить хтось і зирить у небо.

У небі кружляє лише один-єдиний лебідь. Птах, який не полетів зі зграєю, клекоче, робить кола над подвір’ям санчастини. Тривожиться лебідь, потім несподівано складає крила, каменем падає вниз, вдаряється головою об трасу і вмирає у якихось двадцяти кроках від пораненого лебедя.

«Бронебійний» підводиться зі снігу, стискаючи кулемет. Він приголомшений. Мимоволі згадує почуту в дитинстві історію про самогубство закоханого лебедя. Йому здавалося, що то — казка.

А лебедина зграя тим часом летить уже в хмарах, що нависли над морем. Вони знову утворюють трикутник, слідують за ватажком. А на морі — лише море, більше нічого. Жодної живої душі. Відповідно, нема там ані фронту, ані його лінії, ані окопів, ані стрілянини. Ніхто нікого не вбиває — на морі лише море, лише його зигзагоподібна поверхня, нічого більше.

З упертою відданістю летять лебеді, віддаляються від берега.

А внизу, внизу, на осяяній снігом землі, ріжуть горло спочатку одному, потім іншому лебедю, а далі їх зважують. Лебідь «Бронебійного» заважив чотири кіло і двісті грамів, інший птах — лебедиха, шість кіло і чотириста грамів. Завсанчастиною переконує «Бронебійного», що їхні ваги точні, не хиблять.

«Один лебідь наш, бо впав у нашому дворі!» — вимагають у санчастині і додають: «Наша Даша гарно готує харчо, а ми так давно м’яса не їли, несила вже їсти рибні консерви, і дають їх бляшанку на двох».

Лебедиху ж бійці несуть у свою частину. Кухар ділить птаха на двадцять сім рівних порцій і смажить на пательні — група «Бронебійного» складається з двадцяти семи чоловік.

Тільки «Бронебійний» того дня не обідає. Свою пор­цію він повертає кухарю.

Метро «Надзаладеві»

Міріан виходить на станції метро «Надзаладеві» і прямує до ескалатора. На східці він кладе дві тяжкі сакви і важко випростовується. Останнім часом йому болять поперек і голова, і ця недуга особливо нагадує про себе, коли піднімає якусь ношу. А сьогодні в магазині їм видали борошно і квасолю, так би мовити, гуманітарну допомогу. Квасолі на їдця — два кілограми, борошна — три. В сім’ї їх четверо, отже, навантажився добряче.

Ледве випроставшись, відчуває на собі чийсь погляд. Поруч із ним на ескалаторі стоїть немолода, ставна, усміхнена жінка з великими очима.

— Доброго дня, пане Міріане, давно вас не бачила, — каже жінка.

— Пані Ніно,.. — ледь вимовляє зніяковілий Міріан, і в його очах миттєво спалахує сяйво.

Приблизно сорок років тому він познайомився з Ніно, коли був студентом останнього курсу Сухумського педінституту. Ніно вчилася в школі. А Міріан у тій школі