Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"

цим пишався. Батько навчив його користуватися рушницею теж і сказав, що даватиме йому по п’ять центів за кожного підстреленого зайця чи ворону: за зайців – бо вони смачні й діймають його тим, що підгризають городину, а за ворон – бо вони просто втілення зла.

Джейк зник за мить після того, як спорожніла його тарілка, як і завжди. Їм було чутно його надворі. Він наробив стільки шуму, коли Артурові дозволили стріляти з рушниці, а йому – ні, що мати купила йому набір із лука й стріл, маленький, у «Гадсонз-беї». Він намалював велику червону ціль на стіні сараю, й час від часу чувся ляскіт, з яким падала стріла. Артур знав, що вдень, коли батько був у полі, а мама точно зайнята своїми справами деінде, у Джейка була інакша ціль. Він складав кілька жмень сухої трави й гілочок біля підніжжя стовпчика паркану, й наливав півбляшанки бензину з цистерни, що стояла в сараї. Потім він ставив бляшанку зверху на стовпчик, підпалював купку трави сірником, і пробував збити бляшанку. Коли йому вдавалося, на його радість лунав свист і стовпчик охоплювали язики полум’я. Зазвичай він досить швидко заливав усе водою, але навіть так кілька стовпчиків уже стали сильно обгорілі й батько мав це помітити з дня на день.

Артура це непокоїло. За останні кілька років його роль братового захисника розширилася й охопила його захист від наслідків його ж таки дій. Їхній батько був чоловік урівноважений, і щоб його розгнівити, треба було добряче йому допекти, але в Джейка з цим проблем не було, й коли батько таки по-справжньому гнівався, то мало нікому не здавалося. Артурові перепало від нього лише раз, за те, що залишив вогонь без нагляду, й він старався більше йому приводу не давати. Джейка пороли кілька разів. Він користався цим на повну, шкутильгаючи по кілька днів, але по-справжньому страждала лише їхня мати, а значить, Артур страждав теж. Ба більше, він підозрював, що страждав і батько: він не мав ніякого бажання кривдити дружину й волів би цього уникнути, якби міг, і це змушувало його злитися на Джейка ще більше. Тож після кожної такої Джейкової спроби підпалу Артур тепер нишком зчищав обгоріле дерево з підніжжя стовпчиків. Іноді йому доводилося їх зачищати шмерґелевим папером, щоб позбутися чорного.

Тепер Артур чув, що батько, заговоривши про те, до Джейк має помагати, робив це, згнітивши серце. Конфлікти з дружиною він ненавидів більше за ворон.

– Ох, Генрі, мені здається, він іще не доріс, – Артурова мати обернулася від зливальниці. – Тільки глянь на нього.

– Я на нього дивився, – відповів Артурів батько, й нехіть сперечатися перетворила його голос на бурмотіння. – Як на мене, він досить дорослий, щоб допомагати з роботою. Годувати курей. Виносити помиї. З такими речами.

Саме в цей момент Джейк забіг на кухню з двору.

– Як думаєш, Джейку, ти вже сильний? – запитав Артурів батько. – Чи ще малий?

– Звісно, сильний, – відповів Джейк, широко всміхаючись. – Артура можу побити.

– Артур тобі піддається, – сказав батько, – тож це нічого не доводить. Спробуй підняти отого стільчика. – Він кивнув на кухонного стільця. Артурова мати стривожено обернулася подивитися, крапаючи піною на підлогу.

Джейк ухопив стільця за спинку й підняв його над підлогою. Він помахав ним туди-сюди напруженою дугою, широко всміхаючись до них трьох.

– А до дверей донесеш? – запитав батько, й Джейк, похитуючись, пішов до дверей.

– Це нічого не доводить, Генрі, – мовила їхня мати.

– Ще й як доводить. Якщо він здатен підняти стільця, то й відро з помиями підніме.

– Між підняти й донести аж до сараю – величезна різниця.

– Та не така вже й велика. – Артурів батько поклав повіддя й обтер руки об перед сорочки, а тоді знову підняв і втупився в нього поглядом. Можливо, він збирався знову вколоти себе голкою, перш ніж продовжувати цю розмову.

Мати стисла губи. Вона глянула на Джейка й сказала:

– Іди надвір, Джейку. І ти, Артуре.

Артур обачно поклав рушницю на стіл і вийшов слідом за Джейком. Вони зробили вигляд, що йдуть за ріг будинку, а самі прокралися назад і притислися до стіни біля дверей.

– Він ще зовсім малий, – сказала мати.

Якийсь час стояла мовчанка, під час якої Артур уявив собі, що чує, як батько думає, що на це є причина.

– Артур у такому віці вже багато чого робив, – сказав він.

– Артур пристосований до фермерської роботи. А Джейк – ні. Ти ж і сам це бачиш.

Артур скоса глянув на Джейка. Той йому широко всміхнувся. Він мав незламну впевненість у здатності мами взяти гору в суперечці за його інтереси.

– Хіба ти не бачиш, що Джейк інакший? – сказала мати тихим, але сповненим гордості голосом. – Він такий розумний, у нього буде вибір, Генрі. У нього буде щось краще за це.

Артур чув, як його батько збентежено мовчить. Що може бути краще за це? Врешті він озвався:

– Усе одно не зашкодить йому долучитися до роботи. Піде тільки на користь. – Він зітхнув, й Артур уявив, як він знову обтирає долоні об сорочку. – Він виросте слабаком, Мері, якщо не працюватиме. Він має робити свою частину. Глянь на Артура. Йому не зашкодило помагати, коли він був Джейкового віку. Тільки на користь пішло, й не пам’ятаю, щоб він нарікав.

Артур відчув, як у грудях розростається раніше невідома йому гордість. Він сприймав роботу як належне, як те, чим займали себе люди – принаймні ті люди, яких він знав. Його друг Карл Лунц працював поруч батька, як і двоє Карлових старших братів. Артур ніколи не ставив роботу під сумнів. І точно ніколи не очікував почути за неї похвалу.

Він відчув на собі Джейків погляд і повернув голову глянути на нього. Джейк з огидою скривився. Його очі були в тіні, тож Артурові було важко розгледіти їхній вираз. Але в них не було ні поваги, ні захоплення. У цьому він мав певність.

*

Артурова мати помилялася, коли казала, що Джейка всі любили. Траплялися й винятки.

– Чарлі Теґґерт кинув мого підручника в багнюку, – сказав Джейк. Вони з Артуром поверталися додому зі школи.

Стояв вересень, на думку Артура, – найгірший час року. Попереду нескінченні місяці занять, сидіння в тісному класі за занадто маленькою партою, коли надворі клени палають червоним і золотим, а повітря чисте й прозоре, наче весняна вода. Всередині – олив’яна вага нудьги, надворі – гострий аромат деревного диму і скінченність дедалі коротших днів. У повітрі вчувався запах