Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

кишені в іншу, мав благодушність терпіти абсолютно всіх, аж до Президента Сполучених Штатів. Попри усю його загальмованість у житті суспільному, в житті соціальному, в житті миротворчому, Геннадій Прокопович намагався долучитися до чогось такого, що іноді його змушувало паленіти з сорому або вклякати, як переляканому, якогось там сонячного дня, коли розгублений погляд зупинився на золотому хресті зачиненої під музей церкви. Можливо, перша думка у нього виринула така: чому це золото ще не в моїй кишені? Проте віддамо належне — він не був чистої води атеїстом. І прозорого полудня, коли мухи сікли незайманість червневого повітря, зависаючи клубками над горами сміття, вигрібними ямами зі смердючими окостами, або безбоязно роями перебиралися з одного кінця містечка в інший, вишукуючи напрямок до місцевого скотомогильника, то він поважно розхитувався на плетеному з рогози китайському стільчику, намагаючись заводити розмову на всілякі потойбічні, таємничі речі з першим-ліпшим перехожим. А тому як дорогою, що під старими дуплястими каштанами, де скромно примощувалися двоповерхові будинки начальників і місцевої знаті, ходив тільки майор Варганов, дебошир і алкоголік, що пам'ятав останню японську війну, то ізотеричний досвід Геннадія Прокоповича мав виключно східний характер. Він навіть дуже часто акцентував на ньому, персонально і авторитетно зазначаючи, що японська релігія не годиться для нашого народу, бо вона надто м'яка і безладна. Тому найкращу релігію вигадав Йосип Сталін.

З усіх чудодійних перевтілень найбільш мудрим у побуті був місцевий суддя Юхим Ювеналійович. Цей вершитель закону володів усіма видами земних перевтілень. Достеменно до нього ліпилася фраза з Екклезіаста, що Бог створив людину простодушною, а вона собі все ускладнила. Але він був не такий дурний, цей маленький миршавий чоловічок, щоб ускладнювати собі життя: він тікав від тих ускладнень, що навибудовували його колеги; він жив від залежності, що намила ціла система совєтського реалізму. Проте одним з найчудовіших, одним з найгеніальніших його перевтілень було спілкування з народом. Скажемо прямо, що Юхим Ювеналійович брав хабарі доволі давно, десь з початку своєї кар'єри, хоча він завжди виступав у тіні Геннадія Прокоповича та Дмитра Васильовича. Але його зеленава фізія наганяла моторошного жаху на забобонного Геннадія Прокоповича та чепурного Дмитра Васильовича. З-за дубового столу він виходив завжди третім. У нього червоні капшуки, що оторочували вижовклі яблука очей; він завжди ховався у тіні Начальника і Головного Бухгалтера. Юхим Ювеналійович скрипів суглобами, згинав у гострих колінцях ноги, пукав доволі голосно, але досить симпатично. Його спілкування з народом починалося вдосвіта, від крихітного ринку, критого кількома капелюшкоподібними дахами; від незграбного квадрата автостанції, де всі вікна побиті і замощені фанерою, Юхим Ювеналійович накуповував безліч всілякого дріб'язку, запихав у авоську так, щоб це все було видно, і спокійнісінько, дрібочучим кроком мандрував до центру. Магія його прогулянок Примушувала нашорошувати вуха, і кожна людина, яка мала гріх на душі, намагалася хутчіш потрапити йому на очі. Він тоді неквапно призупинявся і тремтячим голосочком пробував випитати стан здоров'я, стан сім'ї і ще щось таке, від чого його пробирало солодкою втіхою. Все життя Юхим Ювеналійович харчувався у громадських їдальнях, що кишма кишіли тарганами, щурами, мишами; його меню за останні тридцять років складалося виключно з лапші, приправленої двома ложками олії, склянки ряжанки і компоту з сушених слив. Після цього він з'їдав рогалика, потрушеного цукровою пудрою. Це вважалося у нього делікатесом. У наших краях рогалики готувалися відмінні, першокласні рогалики. Готувала їх Шурка Метлушенкова. Розповідали, що перед стратою він верещав і просив тільки одного, безтямно б'ючись головою об стіну, намагаючись вибити рештки життя, щоб не скуштувати ганьби і відчаю, перед стратою благав, щоб йому принесли чашечку компоту і притрушений цукровою пудрою рогалик. Відколи міський суддя побачив Юхима Блоха, то у нього засудомило ноги, пряма кишка засмикалася від шлункових позовів, закисло зробилося у роті, а чоло зросило дрібним потом. Метке око Юхима Ювеналійовича визначило відразу ціну Юхиму Блоху. Він якось навіть зневажливо окинув напівблаженного злодюжку Геннадія Прокоповича, що ляпав у долоні, а також з виряченими очима Дмитра Васильовича, який подумки доконував нахабу-гостя. І суддя своїм голосом більшості врятував Юхима Блоха, а тим і відтягнув свою погибель на кілька років.

Що ж такого говорив Юхим Блох, чого не знав Ген-надій Прокопович? Чим він так зачарував купку дрібненьких шахраїв, що на бездоріжжі цієї держави дорівнювала дюпонам і рокфеллерам в їхньому початковому стані? Купа підстаркуватих добродіїв, що мирно доживала життя дрібним хапузтвом перш за все, що практикувалася виключно з хабарів і крилася круговою порукою. Ця купа підстаркуватих добродіїв, котрим вже далеко за п'ятдесят, з несподівано хлоп'ячими іграми, несподівано підпала під владу молодого грифоноподібного Юхима Блоха. Чому така важлива зовнішність у моїй розповіді? Перш за все, це похідна з глибинного менталітету цього народу, до того древнього, що вирішив одним рипом усі проблеми цивілізації, світовлаштування, і одного світлого дня це зробилося для них непотрібним, наче відпрацьований матеріал, щоправда, це відбувалося у їхніх головах. А можливо, ще перед жорстоким азіатським законом, де зовнішність важила більше, ніж розум, де по обличчю людини, яка викликала симпатію чи антипатію, вирішували, судили, убивали, любили. І тому зазначимо, що в далекій молодості кожен з цих добродіїв не нагадував античних героїв, а нам, мабуть що, стидотно винишпорювати в їхніх рисах арійських профілів і наснаги. Час відкрив дорогу рябим посередностям. Але одна людина завчена так, що у житті їй набагато приємніше і цікавіше бачити гарні або потворні обличчя, бо кожен певен, викохуючи ілюзію, що цеглина упаде з іншого даху і обов'язково не на вашу голову, а на голову ближнього свого, дарма, що християнин. Приємної омани!

Яку ж таємницю приніс Юхим Блох в компанію підстаркуватих добродіїв? Він говорив прості речі, що, видавалося, лежали на поверхні, але цього ніхто не помічав. Він розповідав, як запеклий театральний режисер, підсилюючи свою розповідь для переконливості рухами, пластикою, мімікою. Він відтворив цілу мізансцену, як начальник отримав коштовні матеріали, мабуть, великої цінності, і їх треба списати з рахунку, під якийсь документ. Як це зробити, щоб закон став на його бік. І Блох стривожено рве чуприну перед трійцею. О, а для чого страшенні дощі, велетенські бурі й циклони, що виламують з корінням цілі гаї. Хіба не відомо, що кошмарні землетруси руйнують міста, а пливуни зносять і поглинають селища. Повінь вимиває цілі хутори, нищить щонайкраще. І він світліє, цей Юхим Блох, лицем. І він розповідає, як найліпше влаштувати стихійні колізії.

У нього купа списаних школярських зошитів, прошитих суровою ниткою. Діло за технікою, умінням просочитися розуму