Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

зелена буковинка. Так і ми. І тут у лісі, в колибі — неменше, ніж деінде.

Маріо слухав серйозно. Кудись задивився. Розхмурився. Італійці приязно кивали, потискали Фоці руку, знову попивали, пригощали один одного. Тоді ґазда Фока звернувся до своїх:

— Послухайте і ви. Не в тому помилка, що ми веселимося, всі це знають. Але недолік у тому, що ніхто тут не заплакав. Бо це старий обряд, мабуть, вже не менше перемішаний, як прекрасна Танасенькова горілка. В ньому і сльози і сміх, розпач і дурійка, гіркота і радість. Без цього всього разом посіжінє недійсне. Біда лиш в тому, що ми Каміо не знаємо, не знали нічого про нього, я й сам його на очі не бачив, навіть італійці про нього не багато знають. Тому я прошу Андрійка, щоб заграв йому на флоярі стару привіль.

З темряви, з кутка колиби виринув зігнутий удвоє високий мужчина з флоярою в руках. Він був подібний до інших з роду Плитків, яких Фока знав із Криворівні. У нього очі були світло-карі, повні, відчайдушно сміливі. Як у стерв’ятника з мармарошських гір. Його прозивали жартома на лісосіках, а потім і по селах: Лісова Смерть. Бо Андрійко Плитка, про що всі знали, запихався у найвіддаленішу лісну глушину. Він рубав сам, без товариства. Над проваллям чи на дні яру він справлявся і з найгрізнішими баштами. Рубав сміливіше, вправніше і швидше, ніж будь-хто інший на цілій лісосіці. Коли заходиш в глибину лісів на Руському, де найважчий доступ, можна було б присягнутись, що це вже кінець світу, що людина потрапила туди вперше. А тут раптом — стукіт сокири. Там рубав собі Андрійко — лісова смерть. Хто не знав Андрійка Плитки, той може б подумав, що це людина понура чи нерозторопна. А його побратими і сусіди знали і здогадувались, що там коренилося у Андрійковій голові, коли він стинав, а потім корчував старі дерева. І чого він нипав по закутках пущі. Його завданням було знайти родючу землю і то на схилах не надто стрімких, а при цьому затишних, щоб завчасно викупити її у пана для себе, для своїх, для сусідів з Криворівні. Сонячні луги, черешневі і сливові сади — ось про що він мріяв. Старим лісам він ніс смерть, а для нових поселень — життя. Може через це Андрійко, який був зовсім не старим, бо не мав більше від сорока років, через турботи і важку працю виглядав значно старішим. Ще раніше Андрійка називали — Шептун, бо він говорив тихо, важко. Перш, ніж заграти, він урочисто прошепотів:

— Добре ви говорили про цю буковинку, Фоко, зелена вона, соковита. І християнин без сльози соковитим не буде. А тут цей бідака, наш побратим, Каміо, хоч і такий потішний, такий приязний чоловік, а при житті закритий був від світу, так як тепер. Він ніколи не скривився. Але ніхто про нього нічого не знав. Я єдиний, може, дещо знаю про нього… Потім розповім. Тимчасом хай його згадає привіль.

І заграв Андрійко на флоярі «померлу ноту», басову, одноманітну. Жалібно розтягнув її. В монотонності вона зависла довго і впевнено, як чорний птах, що в польоті чатував над мовчазною пущею. А потім одним помахом крил злітала далеко від землі. А потім ще квилила, як мандрівний сокіл, коли лісоруби забирають зі смереки його м’яких біленьких пташенят — і так само скаргою життя взивав до похмурих пущ. І відповідав йому із пущ глухий стукіт. Мовчазне вмирання. Впокорення перед смертю грізних лісів. — Або знову ж довірлива розмова шепотіла з померлим, отак через поріг колиби. Тут життя, а там смерть: ти, брате, сьогодні, а ми завтра.

Поруч з Андрійком сидів Юрійко Грабчук Федчуковий, синьоокий парубок з розвіяною крилатою чуприною. Він дивився приязно з повагою, майже з захопленням, на майстра лісової музики. А коли флояра розквилилася у задумані лагідні тони, Юрійко вплітав у лісові ноти свої рими. Підспівував шепітним басом:

Ой, кувала зозуленька, кувала, кувала,

А єк прийшля тєжка зимка, вона си сховала.

Андрійко все споглядав нерухомо, уважно і суворо на трепетну і змінну ватру. І далі грав монотонно, але знову вихоплював звідкись з лісного світу і з людського світу, нові смутки. То пронизливі, то тихесенькі. По зернятку зойку досипав він і доливав по краплині зітхання. А потім рясні, як дощ, сипалися зітхання тих, хто трудиться і хто вмирає. Дії-надії спрацьованої людини. Флояра несміливо тріпотала із лісового мороку, із снігових заметів, запитувала з проваллів: клей-гоу? — Простягалася сміливіше, поспішала разом з Каміо до рідних садів, над тепле море.

Юрійко далі снував шепотом рядки за рядками:

Питают си усі люди,

Де наш Камйо дівси?

В полонині, в Чорногорі

Гріб зазеленівси…

Андрійкова флояра весь час поєднувала зітхання людей із зітханнями вмираючої пущі, із невтомним вічним гулом Руського потоку.

Фока уважно приглядався до Андрійка. Коли ватра пригасла, худе кістляве, обтягнуте смаглявою шкірою лице Андрійка жовтіло і погасало. Знову бухала ватра. А на втомленому Плитковому лиці полум’яніли повні очі, очі сміливі аж до орлиного зухвальства. «Лісова Смерть»…

Андрійко грав далі. Фока розглядав втомлені чи задумані обличчя робітників. Ватра то вибухала на мить, то пригасала, палахкотячи, шепотячи. І обличчя так само. Ці люди, які щодня близькі до смерті, на хвильку випливають з темноти, як з чорною води, виблискують, наче із темної мряки. І знову занурюються в морок. Може й не дивно, що жахнувся старий Танасенько…

Коли Плитка закінчив грати, колиба знову пожвавилась. Частування, жарти, словесні поєдинки і, зрештою, потішні сценки. Ніхто б і не здогадався, що все це після важкої цілоденної праці.

— Жу-жу-жу — жу-жу-жу, — гудів хор басів, а відповідав йому другий хор з іншого кута, тоненько і мелодійно наслідуючи жіночі голоси, — жу-жу-жу — жу-жу-жу, — «жужукало» грало голосніше, ніж ватра. Це був вступ, своїм ритмом він мимоволі розколихав і затягнув усіх.

4

Дари божі ходять також і по пущі і жоден старий обряд не обійдеться без нового акторського таланту, котрий його оживляє і воскрешає. На сьогоднішній вечір таке покликання відчув у собі Петрицьо Сьопенюк, цапуватий, зів’ялий і маломовний парубок, бистрецький поселенець, що мешкав недалеко від бутину.

Спочатку він грав роль рогатої кози. Переодягнувся найкраще, як тільки можна було, а понурий свій погляд вміло використав, як дорогоцінний метал для мімічного мистецтва. Розізлена, пелехата, розчухрана коза зухвало шастає по колибі. Молоді хлопці дразнять її, смикають за кудли і за хвіст. Коза щораз