Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

А. Шахматовъ, Разысканія о древнЂйшихъ русскихъ лЂтописныхъ сводахъ. Петербурґъ,1908.

А. Шахматовъ, Несторъ-ЛЂтописецъ «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», т. 117-118, у Львові, 1913.

М. Приселковъ, Несторъ-ЛЂтописецъ, Петербурґъ, 1923.

М. Грушевський, Хронольоґія подій Галицько-Волинської літописі, «Записки Наукового Т-ва ім. Шевченка», т. 41. Львів, 1901.

В. Истринъ, Хроника Георгія Амартола въ древнемъ славяно-русскомъ переводЂ, 2 т., Петербурґъ, 1920-1922.

Е. Перфецький, Перемишльський Літопис першої редакції, як частина хроніки Яна Длуґоша, «Записки Наукового Т-ва ім. Шевченка», т. 147-149, Львів, 1927-28

Е. Перфецкій, Русскіе літописные своды и ихъ заимоотношенія. Братислава, 1922.

М. Грушевський, Виїмки з джерел до історії України-Руси до половини XI віку. Львів, 1895.

А. Лященко, Сага про Олафа Тригвасона й літописне оповідання про Ольгу. «Україна». 1926, кн. 4.

Ол. Лотоцький, Українські джерела церковного права. Варшава, 1931.

Р. Лащєнко, Лекції по історії українського права, ч. І. Княжа доба. Прага, 1923.

Розділ 3

...

Природа України як фактор історичного розвитку. Передісторичне минуле української землі. Грецька колонізація північного Чорноморя і кочовики. Розселення славян у східній Европі. Питання про початки українсько-руської державности в історичній літературі. Варяги та їх участь в організації українсько-руської держави

Наш огляд українського історичного процесу почнемо від короткого огляду території, на якій цей процес відбувався. Вплив природи краю на зародження і розвиток в ньому історичного життя віддавна вже вважається за аксіому історичної науки. Як влучно висловився російський історик Ключевський, сила, яка держить в своїх руках колиску кожного народу, це є природа його землі. Отже, придивимось до природи тої землі, на якій оселились предки українського народу й на якій і досі майже на тих самих місцях живуть і нащадки.

Як ми далі побачимо, український народ є автохтоном на своїй землі. Се значить, що український народ живе на тій самій території, яку здобув в початках свого розселення в східній Европі, дуже мало уступивши з цієї території чужим народам, а те, що він здобував, це було продуктом колонізації порожніх, незаселених просторів, з яких не було потреби когось усувати та проганяти. Отже, український народ був не завойовник, лише мирний колонізатор. Сьогодні етноґрафічна українська територія майже в цілості покривається з ґеоґрафічною. На заході вона трохи переступає за Карпати, на півночі йде більш-менш по поріччу Припяти, Десни, Сейма, на південнім заході йде понад Прутом до нижнього Дунаю, з півдня обмежує її Чорне море, за те на сході губиться вона серед мішаного населення Вороніжчини й Донщини, а на південнім сході в басейні Кубані досягає Кавказьких гір.

Взагалі можна сказати, ціле ґеоґрафічне положення України опреділюється Чорним морем, яке служить ґеоґрафічною, політичною й господарською основою української землі. Сюди пливуть всі українські річки, і тільки невеличкий окрайчик української території на північнім заході належить через Сян і Буг до Балтійської системи. Система річок на території України мала величезний вплив на народне життя, на формування української народности й держави. Головна артерія України — це Дніпро, що збірає води з широких просторів і сполучується через свої допливи з басейном Зах. Двини, Зах. Буга, Німана, Оки й Донця. Середнє подніпровя було, як побачимо, правітчиною українського народу. Важлие значіння мав і Дністер, яким можна було дістатися з західньо-українських земель до Чорного моря. По більших річках, як головних торговельних шляхах, скупчувалось населення краю. Тут виникали перші торговельні осередки-міста. Населення, що розміщувалось далі од річок, залишалось при хліборобстві й лісових промислах, але тягло до річок, де знаходило пункти для збуту своїх продуктів. Маючи великий вплив на народньо-господарське життя, річки тим самим мали і велике значіння політичне. За розміщенням населення по басейнах річок ішов і політичний поділ краю. По річках укладались політичні области землі, і літописець ясно вказує нам гідрографічну основу найстаршого поділу України на племенні землі, позначаючи, понад якою річкою жило кожне з цих племен. Але замкнутість Чорного моря й залежність його від тої сили, що володіла його воротами — Босфором і Гелеспонтом — мала некорисні наслідки для дальшого розвитку українського життя, ставлячи українську торгівлю в залежність від Візантії, а потім від Туреччини.

Ще більш некорисним для цього життя було сусідство на південнім сході з одкритим степом, що віддавна служив прямою дорогою для руху азійських орд в напрямі на захід. В зв'язку з ґеолоґічною будовою краю, на якій не будемо тут зупинятися, українська територія поділяється на дві основні полоси щодо ґрунту: лісову й степову з переходовими середніми смугами; границя лісової полоси йде в меридіяльному напрямку приближно по Сейму, Десні, доходить до Київа, далі понад Ірпенем до Верхньої Случи й Горині. Лісова полоса має малородючий ґрунт і менше здатна до хліборобства, за те придатна для ріжних лісових промислів. Південна степова полоса має розкішний чорнозем, найліпший в Европі, але, відкрита зі сходу, вона не давала умов для спокійної хліборобської праці. Майже ціла українська історія наповнена боротьбою за опанування степом. Замкнена на заході Карпатами й сусідством з осілими народами, вся експансія українського народу, увесь його колонізаційний розмах був звернений на схід і на південний схід; але у своїм розгоні український колонізаційний рух натикався на опір кочових орд, мусів не раз подаватися назад, відпливати до більш захищеної лісової полоси. Тільки в кінці XVIII в. закінчилася ота боротьба зі степом, і український плуг міг спокійно приступити до розорювання розкішної цілини в надчорноморських просторах.

В цій боротьбі українського плуга й меча за опанування степом і за установлення на ньому хліборобської культури, боротьбі, що переходила ріжні стадії оборони й наступу, дехто з новіших українських істориків добачує одну з провідних ідей української історії й заслугу українського народу перед європейською цивілізацією.

*

Предки нинішніх українців оселилися на території, яка вже мала за собою давню історію, а її населення перебувало в зв'язку з культурними народами старинного світу. Сліди перебування людини на території України збереглися з найстаршої доби існування людини взагалі — з часів палеоліту (старо-камяної доби). По всій Україні розкидано селища людини доби пізнього палеоліту. З цих селищ, де знайдено знаряддя з кремня й з кости мамута (деякі з них дуже штучно орнаментовані), найбільш досліджені: в Київі на Подолі, в с Мізені над Десною (близько Новгород-Сіверська), в с. Гонцях (Лубенського повіту на Полтавщині, біля Кривого Рогу на Запорожжі. Доба неоліту (ново-камяної доби) залишила нам велику силу памяток, які знаходимо по всій території України. Особливо багато їх в околицях Київа і взагалі понад Дніпром. Від