Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"

через кухню назад, Бед похнюпив очі на свої масні, червоні руки. Ну, а коли він і детектив, що з того? Помивши посуд, Бед, витираючи руки, вийшов у двері, зняв з гака свого жакета й капелюха й вискочив боковими дверима на вулицю, повз цебра з помиями. Ну, чи ж не дурний? Втратити платню за дві години роботи? У вітрині оптичної крамниці на годиннику було чверть на третю. Бед пішов униз Бродвеєм, повз сквер Лінколн, повз майдан Колумба, далі до центру, де натовп був густіший.

-----

Вона лежала підсунувши коліна під підборіддя, натягши ногами нічну сорочку.

— А тепер, люба, ляж рівно й засни. Обіцяй мамі, що будеш спати.

— Чому татко не хоче поцілувати мене на добраніч?

— Він поцілує, коли вернеться додому. Але тепер він у конторі, а мама іде до місис Спінґарн пограти в карти.

— Коли прийде татко?

— Еллі, я сказала тобі спати… Зараз погашу світло.

— Не треба, мамо, бо від цього робляться тіні… Коли прийде татко?

— Коли звільниться.

Мати погасила світло. Тіні в кутках окрилились і збилися докупи.

— На добраніч, Еллен.

Смужка в дверях повужчала, коли мама зачинила їх. Поволі повужчала й побігла вгору. Клацнула ручка, кроки в передпокою, і гуркнули зовнішні двері. Десь у мовчазній кімнаті цокав годинник. На вулиці гуркотіли колеса й цокали копита коней. Линули голоси. Гармидер дужчав. Навколо була темрява, тільки укутку біля дверей, зосталася смуга світла, що скидалася на перекинене «L».

Еллі хотіла випростати ноги, але боялася. Не наважувалася одвести очей од перекиненого «L» у дверях. Якщо вона заплющить очі, світло зникне. Поза ліжком, з віконних запинал, з шафи, на неї з тріскотом посунули тіні. Вона обхопила кісточки руками, притулила до колін підборіддя. Подушка набухла тінями, тіні вкрадливо повзли на ліжко. Якщо вона заплющить очі, світло зникне.

Чорний спіральний гармидер з улиці проходив крізь стінки, примушуючи боязкі тіні тремтіти. Язик Еллен цокав об зуби немов годинник. Руки й ноги їй напружилися, шия стала негнучка. Вона крикнула. Крикнула, щоб приглушити гуркіт й гармидер вулиці, крикнула, щоб учув татко й прийшов додому. Глибоко вдихнувши повітря, крикнула знов. Щоб примусити татка прийти додому. Гримотливі тіні захитались і затанцювали, тіні звідусіль чатували на неї. Тоді вона почала плакати. Очі їй виповнилися теплими сльозами, сльози текли щоками і в уха. Потім повернулась і лежала плачучи, уткнувшися обличчям у подушку.

-----

Ґазові ліхтарі тремтять якийсь час на пурпурово холодних улицях, а тоді гаснуть у похмурому світанку. Ґес Мак-Нійл, хоч сон усе ще липнув йому до очей, виступав біля візочка, розгойдуючи в руці дротяного кошика з пляшками молока, спиняючися біля дверей, забираючи порожні пляшки, сходячи на холодні приступки, згадуючи скільки молока, сметани і вершків треба залишити, тим часом як небо над карнізами, водоймищами, покрівлями й димарями стає рожеве й жовте. На ґанках і стовпчиках блищить наморозь. Кінь, хитаючи головою, рвачко простує від дверей до дверей. На обмерзлому тротуарі зачорніли відбитки ніг пішоходів. Навантажений пивом віз гуркотить улицею.

— Галло, Майку! змерзли, га? — гукав Ґес Мак-Нійл полісменові, що грів руки на ріжку вулиці.

— Здорові були, Ґесе. Корови ще дають молоко?

Уже цілком розвиднилося коли він, кинувши віжки на облізлу спину коневі, вертався на фарму, а порожні бідони підстрибували й деренчали за його спиною у візочку. На Дев’ятій Авеню над головою йому мчить поїзд. Маленький зелений паровик викидає шматочки пари, білої та густої немов вата, що тане в холодному повітрі поміж похмурих темновіконних будинків. Перше соняшне проміння освітлює на ріжку Десятої Авеню позолочений напис «Даніель Мак-Джіллікеді. Вино і лікери». У Ґеса Мак-Нійла геть пересохло в роті, а світанок лишив йому солоний смак на язиці. Кухоль пива зігрів би його такого холодного ранку. Намотавши віжки на батіг, зіскочив через колесо з візочка. Закоцюблі ноги немов голками шпигає, коли він стає на тротуар. Потупавши трохи, щоб зігріти пальці, увійшов крізь обертові двері.

— Хай мене чортяка вхопить, якщо молочник не привіз нам пінту вершків до кави.

Ґес плюнув у вичищену плювальницю біля шинкваса.

— Хлопче, я пити хочу.

— Присягаюся, Ґесе, ви знову надто багато молока випили, — загудів господар з м’ясистим чотирикутнім обличчям.

У салуні тхне мастю для чищення міді й свіжою тирсою. Пасмо червонявого соняшного світла пестить криж голої леді, що лежить спокійно в позолочених рямцях позад шинквасу, немов твердо зварене яйце на ложі з шпинату.

— Чого ж би ви хотіли випити, Ґесе, такого гарного, холодного ранку?

— Мабуть, пива, Маку.

У кухлі шумує піна, переливається через вінця. Господар скидає її дерев’яною лопаточкою, дає на мить осісти, а тоді знов підставляє кухоль під крант у барилі, що тихо сичить. Ґес вигідно вмощує ноги на мідяні ґратки.

— Як справи?

Ґес вихилив кухоль, провів ребром долоні по горлянці, а тоді витер уста.

— Аж по зав’язку ситий усім цим… Знаєте, що я хочу зробити? Подамся на захід, куплю собі шмат землі у Північній Дакоті або ще денебудь і сіятиму пшеницю. Фармер з мене не поганий… А живучи в місті нічого не бачиш доброго.

— А як поставиться до цього Неллі?

— Попервах їй це не сподобається, бо вона дуже любить хатні вигоди, звикла до них, але потім призвичаїться й почуватиме себе добре. А тут немає життя ні їй, ні мені.

— Маєте рацію. У місті не життя, а пекло. Ми з жінкою теж збираємось колись спродати все, і, гадаю, це станеться швидко. Якби ми могли придбати хорошого ресторана десь за містом, або готель, це саме пристало б нам. Я вже накинув оком на один невеличкий готель неподалік Бронквільського шляху. — Він замислено тре підборіддя кулаком, що скидається на товкач. — Остобісіло мені розливати щовечора прокляте це пійло. Адже я на те й пішов з рінгу, щоб уже не битись. А тут, навіть учора два п’яниці розпочали бійку, а я мусив битися з обома, щоб викинути їх звідси. Обридло мені борюкатися з кожним п’яницею з Десятої Авеню… Вип'єте трохи на дорогу?

— Боюся, щоб Неллі не почула духу.

— Не звертайте уваги на це. Неллі мусила б звикнути до духу хмільного. Адже старий її батько теж любив випити.

— Слово чести, Маку, відколи ми одружились, я ще ні разу не був п’яний.

— Я і не дивуюсь. Неллі справді гарна жінка. Її кучері хоч кого з глузду зведуть.

Друга склянка пива пече й лоскоче пучки Ґесові. Він, сміючись б’є себе по стегну.

— Вона весела, як жайворонок, Ґесе. Справжня леді.

— Ну, мені вже час додому…

— Щасливий, чортяка! Іде додому спати з жінкою, тоді як ми саме починаємо роботу.

Червоне