Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"

— Алоїзе… — ​спробував перебити його той. 

— …але якщо вони думають, що можуть просто так це зробити, то я їх розчарую. Нас тут майже десяток проти двох. Бити не будемо, але заступимо вид і поштовхаємо назад до дверей. А ви, Herr Hauptmann, тим часом до чорного виходу… 

— Алоїзе, — ​повторив поліціянт, — ​ви зробите дурницю, яка погано закінчиться для всіх. 

— Ви також робили дурницю, коли кидалися за мною під кулі, — ​гаряче промовив той. 

Вістович узяв його за лікоть. 

— Я служу в поліції, мене не можуть просто так замкнути, — ​сказав він. — ​А якщо справді потраплю в біду, то якось дам знати. 

— Агов, там! — ​нагадав про себе добродій із Staatspolizei. 

— Йду, — ​сказав поліціянт і справді рушив до них, по дорозі беручи з гардероба верхній одяг. 

На вулиці, під дощем, наче вірний пес, стояв чорний «Adler». 

— Здайте зброю і сідайте в автомобіль, — ​наказав Вістовичу один із типів, смикнувши на себе задні дверцята. Трохи подумавши, той скорився. Дістав із кишені браунінга[40] і простягнув конвоїру. Далі, притримуючи капелюха, пірнув в авто. Коли всі вони вмостилися на прохолодних шкіряних сидіннях, оберкомісар запитав: 

— Я маю право дізнатись у чому мене звинувачено. 

— Дізнаєтесь на місці. 

— Хто видав наказ на арешт? 

Конвоїр, що сів поруч, криво всміхнувся. 

— Це має значення? — ​мовив він. 

— Має, якщо запитую. 

— Цісар Карл! — ​озирнувшись, насмішкувато кинув той, який був за кермом. 

Обидва агенти голосно зареготали, після чого загудів двигун. Вістович відчував, що з приємністю натовк би цим двом пики, втім, як і в «Боксерському клубі», це було б зараз дурістю. Утішивши себе, що така нагода йому неодмінно випаде, він утупив погляд у вікно, за яким крізь мереживо дощу проглядалися віденські вулиці. 

За чверть години авто зупинилось. 

— Виходьте, — ​буркнув водій, наче Вістович збирався й далі сидіти у салоні. 

Дощ не стихав, а тільки посилювався. «Adler» стояв у просторому внутрішньому дворі, тому зрозуміти, куди саме вони приїхали, арештований не міг. Бюро Staatspolizei мало кілька адрес, більшість з яких трималися у секреті. 

— Ласкаво просимо, пане Вістовичу, — ​сказав хтось із агентів і вказав рукою на масивні двері поміж темно-сірих колон. — ​Нам туди… 

За дверима починалися сходи вгору. Вони були широкими та брудними. Поруч тягнулася кам’яна балюстрада з гарними опуклими балясинами та гладким парапетом. Кроки трьох пар черевиків звучали лунко, ніби удари тенісними м’ячами. Тхнуло сирістю і застояним тютюновим димом. 

Угорі за столиком сидів поліційний фельдфебель[41]. Побачивши прибулих, звівся на ноги й виструнчився перед конвоїрами. Потім знову сів за стіл, щоби вписати у журнал прізвища прибулих. 

— Арештованого звати Адам Вістович, — ​коротко додав один із агентів. 

Коли той занотував, вони рушили далі. За постом фельдфебеля починався довгий напівтемний коридор із вікном укінці. Вістовича провели до других дверей з написом «Відділ антропометрії та дактилоскопії». Не стукаючи, відчинили й підштовхнули його досередини. 

Якийсь миршавий тип, одягнений у брудний халат, копирсався у розгорнутих папках на старому письмовому столі. 

— Ось вам новий екземпляр, докторе Бек, — ​сказав той конвоїр, ніби Вістович був річчю. — ​Ми тим часом покуримо на сходах. 

Той, кого назвали доктором Беком, лише на мить підняв очі та подивився на прибулих крізь товсті окуляри. 

— Ніби у мене тисяча рук, трясця вашій матері, — ​пробурмотів він. 

За кілька хвилин, однак, відсунув папери та дістав із шухляди чистого аркуша. 

— Назвіть ім’я та прізвище, — ​звернувся він до арештованого. 

— Адам Вістович. 

— Місце служби. 

— Поліція Відня, Іннере-штадт[42]. 

Доктор знову подивився на нього, цього разу зі здивуванням. 

— Поліція? 

— Саме так. 

— Чин? 

— Оберкомісар. 

— Якого дідька ви тут? Вбили когось? 

Чоловік заперечливо хитнув головою. 

— Поки що ні, але бажання переповнює. Наприклад, тих двох на сходах. 

Доктор Бек скривив посмішку, вишкіривши два ряди крупних, як у коня, жовтуватих зубів. 

— Кожен робить свою роботу, Herr Oberkommissar… — ​по-філософськи сказав він. — ​То яка причина арешту? 

— Гадки не маю. 

— Що ж, думаю, сьогодні дізнаєтесь… — ​доктор підвівся і рушив до накритого чорним простирадлом фотоапарату на дерев’яній тринозі. — ​Беремось до роботи… Процедура, без сумніву, вам відома. Так званий «бертільйонаж»[43]. 

Вістовичу було наказано зняти пальто й сісти навпроти об’єктива на вузький незручний стілець. Замість спинки той мав довгий залізний стержень із дерев’яною підставкою для голови. Звісна річ, поліціянт добре знав, як фотографують злочинців. Спершу у профіль, потім в анфас. Позаду нього — ​біле тло зі спеціальними мітками, за якими визначався розмір голови, ширина плечей і безліч інших дрібних антропометричних деталей. 

Після знимкування потрібно буде стати під ростомір, далі — ​зазвичай дактилоскопічна[44] процедура. Вістович знав усе до дрібниць, але вперше був на місці злочинців. На місці тих, кого сам відпроваджував на схоже ідіотське крісло під об’єктив поліційного фотоапарата. Від цього він почувався по-дурному, ніби був убраний у чужий одяг, який нестерпно тиснув або висів на ньому, як на опудалі. 

Разом із роздратуванням всередині закипала лють, ніби вода у казанку. Він навіть мусив закусити губу, щоб стримати цей гнів усередині. Доктор Бек це, схоже, помітив. 

— Не думаю, що треба аж так нервуватися, пане Вістовичу, — ​зазначив він незворушно. — ​Вас навряд чи трактують, як небезпечного злочинця. 

— З чого ви це взяли? 

— Конвоїри спокійно залишили нас наодинці, не боячись, що ви відірвете мені голову, як дитина гівняній мусі, й утечете через вікно, — ​пояснив той. 

Вістович, заради цікавості, визирнув у вкриту дощовими візерунками шибку. Під ними був той самий двір, де залишився службовий «Adler». 

— Знаю, ви хочете сказати, що тим двом начхати на мене, а стрибати через вікно — ​це те саме, що самому відбити собі голову м’ясним молотком, та все ж! — ​додав криміналіст. 

— Staatspolizei не арештовує абикого, пане докторе. 

— Я ж не сказав, що у вас немає проблем, пане Вістовичу. Судячи з усього, ви у них по вуха… — ​чоловік затнувся. — ​Не зважайте, просто хотів трохи розрадити. 

— Розрадили. Дякую. 

Повернулися двоє агентів. Були в гарному гуморі, наче після доброї гулянки. 

— Закінчили, докторе? — ​запитав один із них. 

У відповідь той лише кивнув і жестом показав, щоб усі йшли звідси геть. 

Вістович та його сторожа знову опинилися на коридорі. Поліціянт відчув, як його