Читати книгу - "Шахтоємці, Жослін Сосьє"

(так званого «італійського їдла»), які вони гордо, з виглядом конкістадорів виставляли під ноги мамі.

Наші найліпші роки... Послідок не вгаває. Він повсякчас у пошуках анекдоту, деталі, в очікуванні несподіваного повороту розмови, який приведе до знахідки. Коли ми зустрічаємось, я заздалегідь смакую втіху від пірнання у спогади, та мені відомий і біль, який завжди кружляє круг насолоди. Довкола наших найліпших років темніє бездонний час. Коли ми мусили залишити Норко, будинок згас.

Усі ці темні роки Послідок раював у повній безкарності. Коли зникла Анжела, йому було лишень 7 років. Він нічого про це не знав. Будинок поховав цю драму у своїх зітханнях, тримаючись гордо, як у найліпші часи.

Це бідолашне дитя було напрочуд вразливе, начисто позбавлене інстинктів, геть перелякане. Ми постійно від чогось його захищали. Я — від нападів старших братів, а вони — від селюків. Боязкий і слабовольний, він чинив опір усьому, що було дорогим нам, хоч і став згодом чиновником — і все ж у своїй упертій відмові від усього, далекого від абсолютної істини, Послідок був справжнісіньким Кардиналом. Він став зразковим носієм наших цінностей, хоч вони й душили його своєю вагою. Послідок став нашим фетишем. Під час затяжних періодів смутку, коли зима тривала до травня або ж літо невтомно висушувало все навкруги, коли руїна в Норко печалила нас більше, ніж зазвичай, Послідок не відмовлявся бути нашим жертвенним бараном.

Його залишали на самоті, без нагляду. Він грався або тинявся десь, очікуючи на кривдника. Варто було наблизитися комусь із селюків — і ніби з нізвідки вигулькувала зграя розлючених Кардиналів. Тон чи жести, які їм вдавалося розгледіти зі свого сховку, були достатніми, щоби судити про зневагу. Якщо селюк був сам, то він аж трусився від страху, та коли знаходилося кілька, виходила знатна бійка.

Після подібних апокаліптичних бійок Послідок перетворювався на героя. Брати садили його на плечі й дозволяли розповідати про все, захлинаючись від хвилювання, увечері перед телевізором.

Бідолашний Послідок! Він так і не знайшов свого місця. Інші були надто дорослі, надто жорсткі, надто впевнені у своїй силі, а він народився кволим, із голівкою-вістряком, та й зростом не вирізнявся. Він тікав із поля бою, дорогою отримуючи кілька подряпин, показуючи язика і кидаючи матюччя через плече — однак ініціативу так жодного разу й не перехопив.

Авжеж, вони намагалися його загартувати, привчити до бійок, тягали за собою всюди, він був із ними в усіх вилазках, але жорстокості в ньому не додалося, Послідок завжди залишався ніби на марґінесі — ігор і життя, — а ми й далі захищали його, нашого безпомічного брата, забитого горлопана, літописця нашої родини.

Він не змінився. Такий самий нетерплячий і нервовий, хоч і запакований у костюм-краватку. Такий самий надто вразливий, аби бути втаємниченим у наш спільний біль.

До речі, саме про нього Джеронімо запитав найперше:

— А Послідок тут? Його хтось повідомив? А мама? Як там наша Мамуся?

Я зрозуміла, що ми зберемось усі, коли побачила, як Джеронімо виходив з орендованого авта на парковці перед готелем. Якщо вже телефонний дзвінок примусив його залишити своїх поранених, то інші мали прийти безперечно.

Він погладшав, хода потяжчала — і все ж він досі скидався на хижого юного вовка. Коли він вийшов з авта, то принюхався, трохи піднявши морду, та роззирнувся, перш ніж рушити вздовж припаркованих автівок. Я миттю впізнала його.

Та чи він упізнав мене? Усі ці роки я старіла, не усвідомлюючи цього.

Не знаю, що спрацювало — можливо, наполегливість мого погляду з холу готелю — та він упізнав у мені Діву тридцятирічної давнини... Не вагаючись, не змигнувши й оком, він підійшов і обійняв мене.

Ми цілу вічність стояли так у проміжку між двома дверима готелю, злившись, немов закохані, поки пожвавлення в холі не повернуло нас до реальності.

— Послідок уже тут. Ти й не уявляєш, як він хоче бути присутнім! Він не відходитиме від нас, ступатиме слід у слід, не відпускатиме ні на секунду! Та можеш бути спокійний — йому ніхто нічого не сказав.

Інформація не могла вийти за межі тісного кола родини. За дверима вестибюлю на нас чекали сімейні збори, яких ми остерігались уже тридцять років.

Я неохоче від’єдналася від великого мужнього тіла свого брата, від його запаху, що навіював згадку про далекі краї, від теплого аромату його одягу — і ми разом пірнули у вир емоцій.

Збори виявилися пасткою.

Усі ми були здивовані й раді зустрічі — та коротка мить щастя швидко розвіялася перед жахіттям очевидності: усіх нас зібрала разом відсутність Анжели. В очах кожного миготів один страшний образ: мама заходить разом із татом, помічає своїх дітей, що згрудились у холі готелю, перелічує їх (достоту як вона це робила в Норко) і розуміє, що бракує Анжели, найтендітнішої, найлюб’язнішої, єдиної з-поміж її дітей, хто був здатен на щастя. Таке вона стерпіти не в змозі. Я чую голос, що лине до мене — до мене більше, аніж до решти, адже, зрештою, я охороняла будинок — і погляди всіх присутніх Кардиналів чіпляються за мене, ніби закликаючи негайно шукати вихід із підступної пастки. Достоту ми просто діти, які зібралися в холі готелю, аж раптом зайшли наші батьки.

З тієї миті збори перетворилися на хованки, втечі та скритки. Замурована у своїх роздумах Мамуся гуляла лабіринтом коридорів готелю, так і не зрозумівши наших маневрів. Послідок же не відходив від нас ні на крок, гнав нас назовні з наших зручних траншей. Якщо він збагне наш біль — усе буде втрачено. І тоді безодня перетвориться на давньогрецький театр, де ставлять трагедію, і він оспівуватиме красу нашого горя. Неможливо протиставити щось захопленню Послідка.

Врятувати нас могла тільки Томмі.

Вона так давно живе серед ескімосів і перейняла їхню звичку розчинятись у безмежжі крижаних пустель. Мені непросто було впізнати нашу безсоромну хлопчакувату Томмі в цій пані зітертого віку. Як і раніше, вона носить штани і кілька сорочок — однак геть утратила браву поставу. Чисті випрасувані штани і — Господи Боже! — чепурні сорочки, вона перетворилася на дивний гібрид, своєрідну агресивну і водночас вишукану жіночну квітку, оксамит поверх криги. Крига серед вогню.

Томмі прослизнула в натовп, і ніхто її не помічав, поки хтось (гадаю, то був Тур) не гукнув на весь голос: «Диви, та це ж Томмі!». Її темний оксамитовий погляд ураз згас, і за ним я зауважила камінь, об який розбилася б, якби вже вкотре попросила б її врятувати всіх нас.

Ніколи більше я не вдаватиму Анжелу. Нехай хоч на колінах умовляють, нехай