Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

від Бога. А отже, історія Райського саду документує не лише гріхопадіння людини, а й гріхопадіння мови.

Далі у Книзі Буття міститься ще одна історія про мову. За Стіллманом, сюжет про Вавилонську вежу буквально повторює те, що сталося у саду, — ​тільки у ширшому, узагальненому вимірі, що відбився на людстві в цілому. Важливість цієї історії підкреслює ще й її розташування: Буття, розділ 11, рядки 1–9. Це — ​останній доісторичний епізод у Біблії. Після того Старий Завіт зводиться до історії гебреїв. Іншими словами, Вавилонська Вежа — ​останній епізод перед істинним початком світу.

Стіллманові коментарі розтягнулися на багато сторінок. Він почав з історичного огляду різних екзегетичних традицій, окреслив численні хибні прочитання й закінчив розлогим переліком легенд із Аґґади (компендіуму рабинських правничих нарисів). Стіллман писав, що, за загальноприйнятою інтерпретацією, вежу збудували у 1996 році від створення світу, за якихось 340 років після Потопу, «щоб ми не розпорошилися по поверхні всієї землі» [3]. Бог покарав людей за це бажання, бо воно суперечило ранішому припису: «Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею». Отже, знищивши Вежу, Бог прирік людину на виконання цього припису. Утім, за іншим прочитанням, будівники вежі кинули виклик Богові. Її архітектором був Німрод, перший повелитель цілого світу, й Вавилонська вежа мала стати святинею й символом його всеохопної влади. Таке прометейське прочитання біблійної історії спиралося на фрази «вершина її аж до неба» і «вчинімо для себе ймення». Будівництво вежі стало одержимістю цілого людства, важливішою за саме життя. Цегла стала дорожчою за людей. Робітниці не припиняли будівництва, навіть народжуючи дітей; вони прив’язували новонароджених фартухами і знову бралися до праці. Виявляється, на будівництві працювало три групи: ті, хто хотів мешкати на небесах; ті, хто хотів стати на прю з Богом; і ті, хто хотів поклонятися ідолам. Вони об’єднали зусилля — ​«І була вся земля одна мова та слова одні» — ​і латентна сила об’єднаного людства розлютила Бога. «І промовив Господь: Один це народ, і мова одна для всіх них, а це ось початок їх праці. Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити». Це — ​свідоме відлуння слів, які Бог промовив, виганяючи Адама і Єву з Раю: «Ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро й зло. А тепер коли б не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя, і щоб він не з’їв, і не жив повік віку. І вислав його Господь Бог із едемського раю…» За іншим прочитанням, ця історія просто пояснює розмаїття народів і мов. Адже якщо ціле людство походить від Ноя і його синів, то як пояснити приголомшливі відмінності між різними культурами? За іншим, але подібним прочитанням, ця історія пояснює існування поганства й ідолопоклонства, бо доти ціле людство дотримувалося монотеїстичних поглядів. Що ж до самої вежі, то, за легендою, третина її запалася крізь землю, третина згоріла, а третина лишилася стояти. Бог наслав на неї дві кари, щоб переконати людей: це божественна воля, а не випадковість. Але навіть та частина, яка лишилася стояти, була така висока, що пальми з її верхівки видавалися не більшими за коника-стрибунця. Казали також, що у тіні вежі можна йти три дні, не виходячи на сонце. І нарешті — ​цьому переказові Стіллман приділив дуже багато уваги — ​той, чий погляд падав на руїни вежі, забував усе, що знав.

Квінн не розумів, який стосунок це має до Нового світу. Аж раптом почався новий розділ, і Стіллман різко перейшов до біографії такого собі Генрі Дарка, бостонського священника, що народився у Лондоні у 1649-му (у день страти Карла І), прибув до Америки у 1675-му, а загинув у пожежі у Кембриджі, штат Массачусеттс, у 1691 році.

Стіллман писав, що юний Генрі Дарк п’ять років працював особистим секретарем Джона Мільтона, з 1669 року й до смерті поета. Квінн здивувався: він наче колись читав, що сліпець Мільтон диктував твори одній зі своїх доньок. Виявляється, Дарк, ревний пуританин і вчений-теолог, був відданим шанувальником Мільтона. Він познайомився зі своїм героєм на невеличкому вечірньому зібранні і отримав запрошення завітати до нього наступного тижня. Це поклало початок цілій низці візитів, і врешті Мільтон почав довіряти Даркові різні дрібні доручення: записувати з голосу, водити його лондонськими вулицями, читати праці древніх. У листі 1672 року, який Дарк написав своїй сестрі у Бостон, він згадує, що веде із Мільтоном дискусії про тонкощі біблійної екзегези. Смерть Мільтона підкосила Дарка. Коли за шість місяців Англія й далі видавалася йому пусткою, що не дарує жодної втіхи, він вирішив емігрувати в Америку. Він прибув до Бостона влітку 1675-го.

Про його перші роки у Новому світі відомо мало. Стіллман висловив припущення, що той міг рушити на захід, у незвідані землі, проте це не підтверджено доказами. З іншого боку, певні формулювання у Даркових текстах вказують на добре знання індіанських звичаїв, і тому Стіллман припускав, що той міг пожити певний час серед племен. Хай там як, згадки про Дарка зникають до 1682 року, аж доки його ім’я не зринає у бостонському реєстрі шлюбів: він побрався з такою собі Люсі Фіттс. За два роки по тому бачимо запис, що він очолив невелику пуританську парафію на околиці міста. У подружжя народилося кілька дітей, але всі померли у ранньому дитинстві. Вижив тільки син Джон, народжений 1686 року. Але вже 1691-м датовано запис про те, що хлопчик випадково випав із вікна другого поверху й розбився. А за якийсь місяць по тому будинок загорівся, і Дарк та дружина загинули.

Генрі Дарк так і відійшов би в імлу забуття, що оповиває ранні сторінки американської історії, якби не одна деталь: у 1690 році він видав брошуру під назвою «Новий Вавилон». За словами Стіллмана, ця книжечка на 64 сторінки — ​найзухваліший опис нового континенту, написаний у той час. І якби Дарк не загинув так швидко після її появи, то й слід вона лишила би значніший. Адже, як виявилося, більшість накладу загинула у тій же пожежі, що й сам автор. Стіллманові вдалося відшукати тільки один примірник — ​він випадково зберігся на горищі його родинного гнізда у Кембриджі. Після довгих років ретельних досліджень він дійшов висновку, що це — ​єдиний зацілілий екземпляр.

«Новий Вавилон» написаний рішучим мільтонівським стилем і обстоює пропозицію будувати в Америці рай. На відміну від інших авторів, що зверталися до тієї ж теми, Дарк не розглядав рай як місце, яке потрібно тільки відкрити. Не існує таких мап, які спрямували би до раю, таких навігаційних приладів, які допомогли б допливти до його берегів. Рай може існувати тільки всередині: потойбіччя, яке можна створити тут і зараз. Утопія не існує ніде, навіть, як пояснював Дарк, у своїй «словесності». Якщо людству і вдасться колись створити це омріяне місце, то лише збудувавши його власноруч.

Даркові висновки засновані на прочитанні міфу про Вавилонську вежу як пророчого твору. Спираючись на Мільтонове тлумачення гріхопадіння, він услід за своїм наставником робив величезний наголос на ролі мови. Але він пішов ще на крок далі. Якщо падіння людини пов’язане з падінням мови, то чи ж не логічно припустити, що історію гріхопадіння можна перекреслити, а її наслідки знищити,