Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

Глава 8

Тиждень потому

Давид

Заслужена мною відпустка проходила чудово. Щоправда, я зрозумів одну річ: я давно відвик від звичайного життя. Забув, як це: прокидатися не за командою, не за будильником о п’ятій ранку, а у своєму ліжку, коли сонце вже високо в небі. Спокійно заварити чашку кави, посидіти за столом, витріщаючись у вікно. Не поспішаючи прийняти душ, і цілий день маятися від надмірної кількості вільного часу.

Я відвик від цивільного одягу, від кросівок, замість тяжких берців, та відпочинку з рідними замість виснажливих тренувань. Життя звичайної людини вже давно не для мене. Це я усвідомив саме зараз.

Я йду уздовж пляжу, погода цього року зіграла злий жарт з усіма нами. Весь місяць був теплий, а потів вдарили сильні морози. Хоча можу посперечатись, що дні за три буде плюсова температура. Ці коливання температури зводять судоми моєї матері з розуму.

Востаннє море вкривалося таким товстим шаром льоду років сім тому. Зараз же все навкруги схоже на заледеніле королівство. Я думав, що зможу усамітнитися тут зі своїми думками, але, здається, до моря з’їхалися всі, кому не лінь. Клацають камерами, позують. Трохи бісить цей натовп навколо.

Я зупиняюся поряд із пірсом, дивлюся вдалину й незадоволено хмурюся. Знову якісь навіжені вирішили випробувати долю й відійшли занадто далеко від берега по надійному, на перший погляд, льоду. З такої відстані не розгледіти, до якої статі належать три чорні крапки. Але в будь-якому випадку — вони ідіоти.

Я відвертаюся і вже збираюся повернутися до автомобіля, але щось змушує мене поглянути на порушників ще раз. Якесь шосте чуття нашіптує зсередини, не дає пройти повз і забути про них. Всередині мене повільно розгорається тривога. І саме в цю мить, одна з крапок відходить від інших, а потім різко зникає. Прямо на моїх очах. Я кліпаю кілька разів, вирішуючи, що мені здалося, а потім, ні про що не думаючи, зриваюся з місця й несуся в їхній бік. Тому що без слів розумію, що сталося.

Якийсь дурень щойно провалився під лід.

— Не підходьте ближче! — кричу тим двом, які кинулися на допомогу другові. Але з такої відстані ані вони мене не чують, ані я їх.

Я біжу швидко, добре, що сніг від душі припорошив усе навкруги й ноги не ковзають льодом. Коли наближаюся, помічаю, що це дівчата. Вони б’ються в істериці, кричать. Розмовляти з ними немає часу. Як і роздивлятися. Я лише попереджаю, щоб відійшли на безпечну відстань, якщо не хочуть скупатися до пари з подружкою.

І тіло, і голова перемкнулися в режим надзвичайної ситуації. Рахунок на секунди. Постраждала дурепа вчепилася руками в край крижини. Вода безперечно занадто холодна. Дівчина тримається насилу. Хвилями її відкинуло в інший бік, разом із крижиною. Вона знаходиться спиною до мене.

Я на ходу скидаю куртку й розстібаю пряжку. Виймаю з петель ремінь. Ось тобі й відпустка. Ось тобі й спокійний морозний день. Ідеальний для прогулянки. Просто незрівнянно.

— Слухай сюди, тобі потрібно відчепитись від крижини й підплисти до мене. Чуєш мене? — жорстко питаю в неї. Мене обдає потоком крижаного вітру, але я настільки зосереджений на ситуації, що не відчуваю холоду.

Вона в шоковому стані, не реагує. Тому мені доводиться ще раз гукнути її, без твердого слівця не обходиться. Зараз м’які вмовляння не подіють. До того ж я не налаштований на милу бесіду. Я злий. Страшенно. Нерозумна дурепа.

Відійшли метрів на сто — сто п’ятдесят від берега. Куди йшли, постає питання? Чим взагалі думали? Це не мілка річка. Це море, дідько б тебе узяв.

— Я не можу, — ледве чутно вимовляє дівчина й повертає голову в мій бік.

Мене ніби бетонною плитою до землі привалило. У її блакитних, як небо, очах нестримний страх. Приреченість. Смиренність. Вона розуміє, у якій ситуації опинилась. І що ймовірність того, що на допомогу до неї хтось кинувся б — рівноцінна тому, що море змогло б ось так замерзнути всього за декілька днів. З її волосся стікає вода. Шкіра синя. Але навіть такою, немов обдерте побите мокре кошеня, не впізнати її просто неможливо.

— Лєро? Якого біса ти тут робиш? — вражено запитую я. З грудей ніби все повітря вибило. Тому що це те саме дівчисько з літака, яка так відкрито свердлила мене своїм поглядом. Її зацікавлення до мене навіть сліпий би помітив. Втретє натикаюся на неї. Насмішка долі, не інакше.

На її очах виступають сльози і я вирішую, що не час для моралей. Невідомо, скільки вона зможе ось так протриматись, напевно, вже обмороження отримала.

— Так, слухай мене й роби те, що кажу, зрозуміло тобі? Потрібно якомога швидше дістати тебе з води.

— Тут хвилі, якщо відпущу, то мене віднесе, — говорить уже голосніше.

— Добре, нумо так, я підповзу до краю максимально близько, кину тобі ремінь, ти вчепишся в нього однією рукою, тоді відпустиш другу. Я тебе витягну, зрозуміла мене?

Іншого варіанту просто немає. Загинути їй тут не дозволю.

— Так, — я скоріше читаю по губах, ніж чую її, вона вся тремтить від холоду, говорити майже не може. З останніх сил чіпляється пальцями за крижину, яку хвилями підкидає то вгору, то вниз.

— Все буде добре, Лєр, — підбадьорюю її, а сам обережно підповзаю до краю. Лід товстий, але це на перший погляд. Тому що варто хвилі вдарити по ньому, як може відколотись ще один шматок, і тоді нас уже буде двоє. Віднесених вітром. Як романтично.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍