Читати книгу - "Що сказано"

приходу німців, Зенон відчинив двері на чийсь стук. І стрівся з темними очима Едика Ґліка. Обличчя у того було наче сажею мазане.

— Німці ходять до гетто щоночі. Щоночі забирають людей. Іноді там же й розстрілюють, — сказав Едик.

— Знаю, — відповів Зенон. — Де твої?

Дружина і трійко дітей Едика чекали, чим закінчиться розмова, унизу під сходами.

Вже у квартирі Едик розповів Зенонові з Наталкою, як вони пробрались у вагонетку, що вивозила мерців із гетто, і в слушний момент звідти вискочили.

Решту ночі всі разом зводили в коморі фальшиву стіну, за якою ховалися п’ятеро Ґліків — інакше кажучи, жили. Їхнє мініатюрне житло нагадувало Ластівці склеп.

Тепер Ластівка переважно сиділа вдома. Німці нарешті закрили університет, у якому вона вчилася акторської майстерності. І кілька місяців не дотягнула до диплому. З нудьги вона влаштовувала вистави перед домашніми: кресала чечітку, наслідувала Едіт Піаф, Марлен Дітріх і готувалася грати Офелію в підпільній театральній трупі. П’ятеро Ґліків захоплено плескали в долоні.

— Шкода, мене там не буде, щоб кинути тобі троянди, — казав Едик.

Факт: німці бачили, як Ґліки заходили в будинок.

— Та лишіть ви їм їхніх жидів, — кахикнув Райхман. — Що нам п’ятьма більше чи менше? Зенон нам важливіший.

Третя причина, чому Зенон братався з окупаційною владою, — його роман із дружиною капітана Райхмана.

Снігова королева з долини Рейну, з високими вилицями, блакитними, ніби мертвими очима і важкою білявою косою, скрученою в ланцюг на маківці, Елізабет у своїй прямоті була подібна до її чоловіка, чим відлякувала майже всіх інших чоловіків, і була такою самотньою, якими бувають лише найвродливіші жінки. Усі інші чоловіки в її присутності або почувалися дурнями (Ваші… очі… губи… оті ґудзики…), або вважали, що такі вишукані жінки можуть бути до пари тільки Івану Грозному.

Зенон познайомився з нею на зібранні Колосмертного товариства.

Провів її додому і дістав запросини на шнапс. У цьому помешканні колись жив видавець, для якого Зенон майже тридцять років тому написав статтю про скіфське гончарство і за це потрапив у в’язницю. Сидіти отут зі своїм ворогом — це збуджувало. Елізабет, яка вільно розмовляла українською, поставила на грамофон платівку Ліста. На столику стояла кришталева куля. Обоє схилилися над нею.

— Я бачу голубів, — прошепотіла вона.

На зібраннях товариства часто говорилося про кінець війни і пришестя вічного миру.

Вони уклали собі порядок: після гри в шахи з капітаном Зенон прикидав, коли той дістанеться поліцейського відділку. А тоді квапився до його дружини.

Ризик пожвавлював життя. Та й Зенонові потрібне було сховище, куди б він міг вкласти свої мрії й надії без остраху, що капітал знеціниться.

Одного пополудня, за шахами, капітан Райхман мовив:

— Прийшов наказ. Якщо ви їх до вечора не виселите, арештують усіх…

Зенон думав про рокіровку, а натомість посунув слона. Йолоп. Райхманів кінь робить вилку.

— Чому саме тепер?

— Більше не можу сказати. Поговоримо після війни.

Вода пам’ятає, або Мерці повертаються метеликами

Того вечора, підготувавши втечу Ґліків, Зенон дав Наталці три квитки до Клаґенфурта в Австрії.

— Потяг об одинадцятій. Поспішайте.

Він умовив Стефана, який кілька місяців тинявся містом, курячи по кав’ярнях і базґраючи в нотатнику, поїхати з ними.

Поки Зенон супроводжував Ґліків до машини, що мала, якраз вчасно, вивезти їх до Швейцарії, до Стефана підійшов Едик. Стефан палив цигарку, понуро втуплений у свою чорну торбу.

Едик усміхнувся:

— Хтозна, хтозна. Може, це вам у пригоді стане.

І вручив Стефанові конверт.

— Хай щастить, — мовив Стефан.

— Може, колись зустрінемося. У кращому місці.

— Едику, ти не встигнеш сказати «креплі», як ми вже будемо вдома.

— Це не наш дім, Стефане.

Стефан без задніх думок поклав конверту кишеню.

Війни він майже не помічав. Якось проти ночі він прийшов до брата і спитав, чи можна якийсь час пожити у вітальні.

— Ти не заблукав? — спитав Зенон, дещо здивований. Він не бачив брата роками.

Стефан стенув плечима.

— Я вдома.

Він не сказав, куди його носило. Одні розказували, що його поранило у Французькому Опорі. Інші шепталися, що підхопив сифіліс. Від його шалапутства лишилася тільки борідка. Він так схуд, що руки й ноги здавалися підпірками для сірого бавовняного костюма, який метлявся на ньому. Він клишаво шкандибав від кав’ярні до кав’ярні, щось дряпав у записниках і курив цигарки.

Він неохоче погодився супроводити братову і племінницю до Австрії. Опісля збирався повернутись до Роздоріжжя. Його рід жив тут тисячу років під навалами турків, татар, поляків, росіян. Це місто і німців переживе.

Потяг сунув поволі.

— Вода пам’ятає, — сказав Стефан племінниці.

— Що, стрийку? — Ластівка зиркнула на цього дивака, із тим його моноклем і ціпком із руків’ям у формі дельфіна.

За вікном пропливали гори й лани. Він задумливо потягував цигарку.

— Так кажуть науковці. Кажуть, якщо взяти дві склянки, і в одну налити окропу, а в другу — води з водогону й зачекати, аж та, кип’ячена, остигне до температури тієї, що з водогону, а потім поставити обидві в льодівню, то вода з водогону замерзне перша, бо молекули в іншій склянці пам’ятатимуть, що їх недавно кип’ятили. Їм не хочеться міняти свій стан. Поміркуй над цим.

Ластівка дивилася на дерева. Як мило, думала вона, нас доручили навіженому.

Їй не було сумно. Навпаки. Було відчуття, що перед нею розкривається великий світ. Ціле своє життя вона чекала на цю подорож. Вони так довго жили в небезпеці, але наразі переговори зі світом закінчилися вдало. Ластівка не хвилювалася за батька. Бог про нього подбає. Завтра-позавтра і він рушить за ними. А друзів своїх вона побачить по війні, що от-от закінчиться. Впевненість юності, яка знає, що невмируща, підносила її в емпіреї. Без надії не можна жити.

Вона з ніжністю подивилася на матір — та спала сидячи, закинувши голову з розтуленим ротом. Щоки мала запалі, адже пайки в останні кілька місяців були мізерні. Навіть кухарка Ядвіга, що лишилася вдома, не знаходила м’яса на чорному ринку. От Ядвіги їй бракуватиме. Але мати поруч, тож вона в безпеці. Обидві вони вже стільки разом пережили, і їхня приязнь — одна з її утіх у житті.

Стефан у свої шістдесят думав інакше.

У XVI столітті великий князь польський посвятив у лицарі його предка, а потім повісив — за перемовини з козаками. Пра-пра-прадід плюнув Наполеонові в лице на вимогу віддати ключі від міської скарбниці. І за те його застрілили. Саме в цьому місті, коли йому виповнилося тринадцять, Галька, небога Ядвіги, шмигнула однієї ночі до його ліжка й