Читати книгу - "Збій системи, Інна Земець"

Глава 2

 

        Будні підтвердили – залицяльника назавжди позбулась. Один раз в кафе на очі потрапив і одразу ж на великій швидкості зник вдалині, палахкотіючи щічками. Запишу собі плюсика за вдалу виховну роботу, мабуть. Як шефа на першому поверсі зустріла – стрімко в іншу сторону пішла, бо зустріч була настільки ж пам’ятна, як і сороміцька – не хотілось про себе зайвий раз  нагадувати. Валентині взагалі нічого не розповідала, бо трохи гидко було. Та і у неї настрій аж занадто піднесений був - таки почався роман, що накльовувався ще з часів моєї співбесіди.

       - Так складно тепер з Ігорем на роботі зустрічатись, - шепотіла мені Валя. – Весь час думаю, аби не почервоніти, чи не ляпнути чогось зайвого. Так себе контролюю, що сама і викриваю все, мабуть.

Розумію, роман з колегою це як друга робота, якщо сподіваєшся таємницю утримати. А крім того, багато вільного часу для себе з коханим не винайде – її робочий день то пів доби, майже. Сердюк ніколи зранку не запізнюється, а от ввечорі може надовго засидітись, а вона з ним за компанію і Ігор байдикувати часу не має.

    - Звісно, не жаліюся, та зараз вже краще б частину зарплатні обміняла на трохи вільного часу. Назрівають та ніяк не визріють важливі переговори - до купи звичних справ ще пів гори додалось. Одна надія – казав, за тиждень у відрядження збирається.

       - Тримайся, Валюха, ще трохи і передишку отримаєш.

Аби ж то. Відрядження не відмінилось, та поїхали у нього вдвох з Ігорем. Вільний час у Валі тепер є, на кого витрачати - немає. Вся радість – робочий день як у нормальних, можна ввечорі вдома на самоті сидіти і повідомленнями з Ігорем перекидуватись.

     - Аня, є на світі щастя! Повертається на день раніше за Сердюка! – наприкінці тижня зраділа подруга, шепочучи так голосно, що краще б просто сказала.

       - Чудово. Ти на завтра вихідний візьмеш?

       - Ні, ти шо? П’ятниця, справ купа. Але… У мене до тебе є велике прохання.

       - Ні, одразу ні!

    - Чого? Нема там чого робити! Тобі лиш треба кілька звітів дочекатись і доставку з хімчистки отримати. Я ж не на цілий день тебе прощу, а на кілька годин!

       - Я ж теж на роботі.  Аліну попроси! Хай секретарка твого коханого тебе і підмінить – це буде його вклад в ваші новонароджені стосунки.

      - У неї на час його відрядження відгули. Не викликати ж! А ти заради давньої подруги на кілька годин відпроситися могла б. Хіба не відпустять?

        - Відпроситись можу, та я до тієї приймальні і заходити не хочу! Валя, ну де я, а де твоє «нема чого робити»? Я не знаю жодних деталей, раптом що…

        -  Так шефа ж в місті не буде! А решта - кілька дзвінків. Ну може ще…

Список того, що «може бути ще» був великим, на пів години детального інструктажу вистачило. Розклад, доповідь, звіти, цей лист туди, цю доповідь сюди, це негайно, тих відкласти. Капець, як що і заспокоює, то що на чотири години тієї підмоги. Про ці слова пошкодувала майже одразу. Якщо це «майже нічого» - не заздрю подрузі. Нічого складного коли все знаєш і добре орієнтуєшся, а коли все одразу і незвичне – не знала де ще дві пари рук собі знайти. Мультизадачність тут не допоможе – треба ще одну людину. Можливо, допельгангера, бо деякі співрозмовники самі на прочухан напрошуються – такі поважні та пихаті, аж хочеться відправити до лікаря, щоб від маінї величі підлікував. Стримуйся, Аня, не підводь подругу! Сама не повірила, коли стрілки годинника наблизились до дев’ятнадцятої, а я зрозуміла, що пережила це випробування з честю. Лишилось буквально дві-три справи і вільна. Треба собі кави зробити – на останній ривок кофеїновий допінг необхідний. Смакувала як амброзію, так добре було ті п’яти хвилин в тиші провести. Радісна і піднесена повернулась в кабінет і похолола – двері до Святилища широко прочинені і чутно, як кабнетом хтось пересувається. Сподіваюсь, це грабіжник. Тихо підкралась, зазирнула – не грабіжник, на жаль. Гліб Сердюк власною персоною. Схопила телефон, номер подруги набрала і зашепотіла:

       - Валюха, полундра! Кракен повернувся! Бігом лети сюди!

       - Та ти шо?! Капець.

Тихо всілася за стіл і за монітор заховалась, та ще нічого їй сказати не встигла, як почула голос .

       - Валя, негайно знайди Ігоря – не можу йому додзвонитись, - прокричав шеф з кабінету.

Слух як у кажана – йшла ж навшпиньки! Все краще і краще.

       - Алярм першого ступіню – дай слухавку Ігорю.

В динаміку зашурхотіло і почула голос заступника.

         - Привіт, Аня. Питав про мене?  

   - Сказав негайно  знайти, тож  «питав» – це  суттєве применшення.  Обидва бігом вертатесь!

         - Ми за містом, далеко.

Бісів день. «Посидь кілька годин, що тут такого?» - подумки перекривляла подругу я.

       - Добре, все ясно. Давай так – вийди з ним на зв’язок, а про Валю щось вигадаю. Вона захворіла, а ти сам собі виправдання винайди. Не казати ж, що вас один раптовий вірус вразив!

Хоча якщо кожен з них сформулює додаючи про свою хворобу «з ліжка вилізти не можу» - обидва не збрешуть. Тільки розмову закінчила – новий квест.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍