Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

Глава 5

 

Розмова з батьками пройшла не просто. Та, врешті решт, тато з мамою дійшли між собою згоди у формулюванні – так я з’ясувала, що то у мене запізнілий підлітковий бунт. Проте, багатоактних драм не влаштовували, взяли обіцянку, що часто телефонуватиму і за можливості в гості навідуватимусь та й відпустили. До брата в дім лиш на хвильку заскочила, малим подарунки роздала, Тамілі гарного настрою побажала і відбула не затримуючись, знаючи що Костя за день до мого від’їзду по речі приїде. Їй Богу, краще б стороннім людям всі ці справи доручила, а не знову серце собі ятрила. Сергій настанову старанно виконав – ані волосинки по собі не лишив. Та боліло не через відсутність його речей  – складно було своє життя на запчастини розбирати. Це батькам, це брату, це роздати, це на смітник, це може квартирантам знадобитись. Мені і сюди було тяжко з батьківської хати переїздити - наче відривала себе звідти. Ніби і не чужа оселя – бабусі моєї, а призвичаювалась довго, заздрячи брату, який дідів заміський будинок давно і легко обжив та щасливим почувався. А тільки відчула що  на новому місці приросла – знову корені рубати.        

– Манюня, а це що? - Костя крутив коробку на всі боки шукаючи бодай якусь підказку. - Не підписано.

– Напиши «Хогвартс», - не плакати, не плакати, не плакати. – Треба буде біля смітника поставити.

– Ти всю свою колекцію викидаєш?!

А куди мені її? В мандри? До батьків на пильні антресолі?

– Здається, я вже її переросла, - зриваючи лють ножицями на скотчі бурмочу я. - При чому давненько.

– Малим заберу, як тобі байдуже, - невдоволено пробурмотів брат.

– Мілані воно ще не цікаво, а Матвію вже. Хіба що сам гратимешся, - проскреготіла я обкручуючи плівкою гору речей. – А оце в церкву поїде.

В чотири руки впорались на подив швидко і вже ближче до вечора, набита мов санчата Санти машина брата була готова рушати з місця в бік Подолу. Мій непохитний велет Костя ніколи своїх емоцій не соромився, та я довгим прощанням нас не мучила, обійняла скільки сили було і швидко попрямувала у протилежному напрямку. Трохи паперових справ – ось і все, угоду підписано, ключі віддала - можна їхати, далі ріелтор працюватиме. Наостанок улюбленим маршрутом прогулялась: серце міста, парк, фунікулер, набережна. До побачення, мої любі, мені вас не вистачатиме. Боже, і чого таку трагедію сама собі влаштовую? Не за примусом, добровільно на переїзд погодилась.  «Вперед, Манюня!» - підбадьорювала себе я, гуляючи сутінковою столицею. Потяг відбуває на Одесу рано вранці, та шукати собі прихисток на ніч не поспішала. Врешті решт, від своєї хати і другу пару ключів маю. За основним списком справ всі пункти викреслила, але крутився в голові ще один, що досі зі знаком питання був. І кому на нього відповідати? Тепер і питання мої і відповіді. За годину вже віталась із консьєржем висотки.

– Вітаю! Я до Вадима, зі стосорокової, - впевнено усміхаючись скоромовкою випалила я і рішучою ходою  рушила до ліфту та натиснула на дванадцятий.

Ліфт швидкий, багато часу на роздуми мені не дав та воно і на краще, аби назад не повернути. Зробила декілька глибоких видихів, пригладила волосся, усміхнулась і натиснула на дзвоник. Проте, схоже, даремно нервувала. Щоб впевнитись, вдруге знак подала, та з тим же результатом. Наостанок, до непорушної тиші за дверима прислухалась, і вже хотіла на вихід йти, як в замку ключ заворушився.

– Дара? – мене зустрів здивований погляд з під рушника, яким господар витирав мокре волосся.

– Вибач, що без попередження, - трохи зніяковіла я, слідкуючи поглядом за краплею води, що з ключиці повільно стікала до рушника обкрученого навколо талії.

– Не вигадуй, радий тебе бачити, - Вадим відступив назад ширше прочиняючи двері. – Заходь, – гостинним жестом запросив мене всередину господар. - Я тільки з душу, зачекай, зараз…

– Так навіть краще, - перервала його і рішуче зробила крок вперед, піднімаючи руки до мокрого волосся.

Його губи відповіли мені гаряче і солодко, до збитого дихання і тремтіння, допоки цілунку нам обом не стало замало. Десь там, за спиною, грюкнувши зачинились вхідні двері і Вадим підхопив мене на руки, міцно притискаючи до вологого тіла. Незграбно затинаючись за килим у вітальні і рушник, загублений дорогою до спальні, ми дістались ліжка. Кілька ледь відчутних доторків і мій одяг розтанув у нічній темряві, а ми вже висікали іскри торкаючись тілами шкіра до шкіри. Я палала, я плавилась, я летіла в безодню! Сьогодні його ім’я моя нова мантра, аромат шкіри мій наркотик, який я жадібно втягую, забуваючи про ризик передозування. Я хочу запам’ятати кожну деталь монохромних візерунків на його шкірі та все що бачу – очі кольору грозової хмари, які не відпускають мій погляд. Ці мерехтливі гіпнотичні очі хижака не полишали мене у снах, та де там мої скромні фантазії проти Вадима у плоті. Він нестримно і невтомно дарував мені насолоду, яка мені і не була відома. Ще сьогодні чи вже завтра? Перші світанкові учасники дорожнього руху за вікном віщують завершення цієї незабутньої ночі, та я не хочу псувати крихку магію тиші, що пахне післягрозовим озоном. Наче виснажений пловець здолавший шторм, я вже майже готова піддатись спокусі теплих хвиль, що манять мене у глибини ранкового сну, поки Вадим неспішно виводить кінчиками пальців на моїм розімлілим тілі видимі лише йому каліграфічні візерунки чи заклинання. Він теж відчайдушно змагається з Морфеєм і я сподіваюсь на його програш – засни, дай мені непомітно піти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍