Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

А там співають.

— Ходім! — Ті-Пі мені. — Погуляємо з Квентіною та Ластером. Ходім!

Квентіна з Ластером бавляться в брудяці перед будиночком, де живе Ті-Пі. В оселі вогонь, то жбухне, то опаде, а перед вогнем Роскус чорною тінню сидить.

— От і третього забрав Пан Біг, — каже Роскус. — А я ж казав: так буде — ще позаторік говорив. Лихе воно, оце місце.

— То чо’ ти не переселився деінде? — йому Ділсі. Саме роздягала мене. — Он Верш — через ті твої теревені: «Лихе місце! Лихе місце!» — подався хлопець до Мемфіса. Чи ж цього тобі не задосить?

— То нехай усе лихо, яке тільки чигало на Верша, на цьому й скінчиться, — каже Роскус.

Тут увійшла Фроні.

— Усе попорали? — питається Ділсі.

— Ті-Пі закінчує, — каже Фроні. — А міс Келайн тебе кличе — Квентіну обкладати.

— Прийду, як тільки спроможусь, — каже Ділсі. — Наче не знає досі, що я ж не на крилах пурхаю.

— От і я тобі те самісіньке торочу, — їй Роскус. — Яке тут може бути щастя, коли не можна й згадувати імені рідної дитини?

— Та вгамуйся ти, — йому Ділсі. — Хочеш, щоб він знову законцертував?

— Ростити дитя, і щоб воно й не знало навіть, як звати його рідну маму, — бурчить Роскус.

— Не твоя то печаль, то й не суши собі цим голови, — йому Ділсі. — Я всіх їх повирощувала, то й цю дитину підійму якось. А зараз усі цитьте! Дайте йому хоч заснути.

— Імені не називати! — каже Фроні. — Наче він тямить, як кого звати.

— Ану скажи тільки! То й побачиш, тямить чи ні, — Ділсі каже. — Скажи це ім’я при ньому, як він спатиме — враз почує й прокинеться.

— Він куди більше тямить, ніж людям гадається, — каже Роскус. — Він усі три рази передчував, коли наставав їхній час, — мов отой пойнтер, незгірш. Тямить, і коли його остання година прийде, ото тільки слів не знає, щоб ними це висловити. І коли твоя прийде. Чи й моя.

— Мамо! А переклади Ластера від нього в інше ліжко, — каже Фроні. — А то цей хлопчина ще й Ластера нам зурочить.

— А бодай тя занімило! — каже Ділсі. — Розумнішого нічого не придумала? Знайшла, до кого дослухатися, — до Роскуса. Лягай, Бенджі.

Ділсі мене підштовхнула, то я й ліг — туди, де вже лежав і спав Ластер. Ділсі взяла продовгастий шмат дерева й поклала поміж Ластером і мною. — Лежи на своїй половині — на Ластерову тобі не можна, — каже вона. — Ластер маленький, а ти ж не хотів би завдати йому болю, правда?

— Туди ще не можна, — каже Ті-Пі. — Зачекай.

Ми визираємо з-за рогу будинку, дивимось, як від’їздять ридвани.

— Ось тепер можна, — каже Ті-Пі. — Підхопив Квентіну на руки, й ми побігли в кінець паркану, витріщаємось, як вони їдуть. — Он у тому його везуть, — каже Ті-Пі. — У тім, що з віконцями. Дивись. Ото він там лежить. Бачиш?

— Ходімо, — каже Ластер. — Я занесу цього м’ячика додому, щоб не загубився. Ні, паничу, тобі цього м’ячика не можна! Якщо дорослі побачать його в тебе, то скажуть, що ти його вкрав. Тож не рюмсай. Тобі його не можна. Та й нащо він тобі? Гуляти й м’ячати все одно не вмієш.

Фроні й Ті-Пі бавляться на землі біля ґанку. Ті-Пі напхав у пляшку світлячків.

— Як це вам дозволили ще погуляти? — питається Фроні.

— Там у нас гості, — Кедді каже. — І тато звелів, щоб сьогодні всі мене слухались. Ось чому і ти, й Ті-Пі маєте мене слухатись.

— А я тебе не слухатимусь, — їй Джейсон. — І Фроні з Ті-Пі теж не повинні тебе слухатись.

— А таки слухатимуться, якщо я їм накажу! — каже Кедді. — Ото тільки, можливо, я їм нічого й не наказуватиму.

— Ті-Пі нікого з вас не послухається, — їй Фроні. — А що, похорон уже розпочався?

— А що воно таке — похорон? — питається Джейсон.

— Чи ж мама тобі не наказувала їм не казати? — каже Верш.

— Похорон — це коли голосять, — пояснила Фроні. — На похороні в тітоньки Б’юли Клей два дні голосили.

В Ділсіній оселі голосять. То Ділсі голосить. Коли Ділсі заголосила, Ластер нам і каже: «Тихо!» — й ми принишкли, а тоді я заплакав, і Синій завив під ґанком. Потім Ділсі замовкла, то помовкли й ми.

— Та ні, — каже Кедді. — То в чорнюків таке буває. А в білих немає жодних похоронів.

— Фроні! Мама ж не веліла розказувати їм, — каже Верш.

— А що не веліла розказувати? — питається Кедді.

Ділсі голосила, і тоді, коли ми зачули, я й собі заплакав, а Синій завив під ґанком. «Ластере! — каже Фроні з вікна. — Одведи їх до повітки. Маю кухторити, а нічого ж не виходить через цей галас. І того пса забери. Всіх їх забери геть!»

«Не піду до повітки! — їй Ластер. — Бо ще дідусь приверзеться. Я бачив його вчора ввечері — махав мені руками з повітки».

— І чого б то їм не розповідати? — питається Фроні. — Білі теж помирають. Он ваша бабуся померла — хіба ж не так само, як і перша-ліпша чорнючка?

— То собаки помирають, — Кедді каже. — Та ще коні — он як Ненсі упала в канаву, й Роскус пристрелив її, й налетіли мишоїди, розклювали її до кісток.

Під місячним сяйвом кругляться кістки, випинаються з канави, де темна лоза, а канава чорна, так наче деякі плями позникали. А тоді й всі вони позникали, і стало темно, а коли я змовк, щоб ухопити повітря й заплакати знову, то почув маму, й чиюсь ходу, що швидко-швидко геть-геть, і розчув його запах. Тут кімната прийшла, але очі мені заплющились. І я не перестав. Чую той дух. Ті-Пі розщібає шпильку на постелі.

— Тихо! — каже він. — Тссссс…

Але ж я все чую той дух. Ті-Пі посадив мене на ліжку, швидко одягає.

— Тихо, Бенджі, — каже він. — Підемо до нас. Ти ж хочеш знову опинитися в нас, там Фроні. Тихо! Тссссс…

Зашнурував мені черевики, надягнув на голову мені шапку, й ми вийшли. У коридорі світло. А за коридором нам чути маму.

— Тихо-тихо, Бенджі, — каже Ті-Пі. — Ось ми вже й виходимо.

Відчинилися двері, й запах у ніс ударив, і виткнулася чиясь голова.

— Міг би ти вивести його з дому?

— Оце ж ми якраз і виходимо, — каже Ті-Пі. Ділсі вийшла нагору східцями.

— Тихо, Бенджі, — каже вона. — Тсссс! Одведи його до нас, Ті-Пі. Фроні йому постеле. І всі будьте біля нього, не відходьте. Тихо, Бенджі. Йди собі з Ті-Пі.

І пішла туди, де чути маму.

— Хай і