Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

ГЛАВА 4 ВІДМІННИКИ

Кажуть, що усі шкільні відмінники
Егоїзмом славляться  давно,
Що в душі вони, звичайно, мрійники,
Але вчать предмети все ж ґрунтовно…

     Гордістю  школи в усі  часи  й народи були і будуть відмінники.  У моєму «зірковому» класі було аж три  відмінники: Ковальчук Артур  на прізвисько Дока, Яковенко Маша, яку вся школа знала  як Мальвіну, і  Лабутко Аліна, яку справедливо  називали «ботанічка» або «заучка». 

    Стовідсотковим відмінником  я  б назвала  лише Артура. Він постійно виконував домашні завдання, часто підіймав руку на уроках, викрикував, якщо не питали, а правильна відповідь з нього аж вискакувала назовні.  В класі його поважали.  Він міг написати десятка два творів з літератури на одну тему в різних варіаціях для всього класу. Просто тому, що попросили. Йому не важливо було, яку оцінку він отримає, хоча переважно були п’ятірки [Примітка автора – система оцінювання у 90-х роках була п’ятибальною], головне  - докопатися до істини, знайти правильне  рішення, а задля цього хлопець не гребував задовбати вчителя протягом уроку.  Та що там уроку, й на перерві міг продовжити дискусію, й до дому провести, на ходу доводячи, що вічний двигун, наприклад, цілком реально можна змонтувати у  його баті в гаражі, але для цього не вистачає якоїсь хреновинки, як тільки знайде – так і зробить. А ще не доведи господи виявить, що вчитель щось не так сказав, переплутав дати чи помилився у формулі — як кажуть діти, “повний амбець”.  Начитається Артур книжок  різних авторів  з історії і дістає до печінок  молодого вчителя історії питаннями на зразок “ ви знаєте, що   такий-то автор вважає, що  шлях “із варягів у греки” пролягав там - то і там- то”, а не там, де ви нам тут  пів уроку розказуєте. Вчитель нервується, злиться на Артура, а тому  тільки б розібратися хто ж правий: Крип’якевич  чи  Субтельний?  А раптом обидва помиляються,  а він же ж хоче знати?

   Тому коли  у вересні постало питання, кого 10-Б висуває в кандидати на посаду голови  шкільного самоуправління, весь клас одностайно проголосував знову ж таки за Артура.   Шкільне самоуправління  претендувало на  демократію. Був і парламент, представники якого визначалися за допомогою  загальношкільних виборів. Вибори проходили  зазвичай наприкінці  вересня. Найбільш «жирною» вважалася посада голови  шкільного парламенту. В цей  рік вибори обіцяли бути  гарячими, адже на посаду голови  висувалися  три кандидати.  З  10-А класу прагнула  стати головою Савчук Анна,  з   11 -Б — Снаткіна Катерина. Обидві дівки славилися амбітністю й страшенною концентрацією кар’єризму — це я зрозуміла  зразу, як тільки  глянула на них. І «пощастило ж» ж до цієї когорти примкнути й моєму Кості.  Хоч  йому  допомагав  весь клас, і у Кості  була найкраща програма, все одно до другого туру  вийшли дівчата. Обидві були кращими подругами... правда, лише до виборів. Як тільки почалася вся ця політика в мініатюрі, розплескали таємниці, пересварилися й  навіть у бік одна одної не дивилися.  Мій клас  був на боці  Снаткіної. І  не тому, що  Катя була чимось кращою за Аню, просто не можна ж бути “за” зразу двох кандидаток. Один має бути “улюбленцем”, а іншого треба люто  ненавидіти! Чого тільки мої виборці не творили, і всі  їхні сили йшли переважно  на те, щоб більше гадості зробити  Анні, а не афішувати переваги Каті. А  люди облаштовані так, що співчувають скривдженим. Тому,  напевне,  й виграла Анна. Аня  обійшла Катю не набагато, і від цього було ще  образливіше.

       Тиждень школу  лихоманило  від катаклізму, що звався – вибори.  Агітаційні листівки  розвішувалися на стінах в коридорах, у їдальні  замість меню, в туалеті на кабінках. Одним словом, скрізь, де око рядового учня нашої школи могло побачити потенційного  керівника шкільного самоврядування. Діти були зайняті виборами, директор з адміністрацією  спостерігали за всім цим і лояльно не перешкоджали, вчителі робили свою звичну справу – одним ліпили у щоденники та журнали двійки, інших  нагороджували п’ятірками. Тільки прибиральниці сварилися зранку до вечора, згрібаючи велику кількість паперу по школі.

-    Що ж ви їх вчите, вчите, а вони такі тупі? – задала мені риторичне питання прибиральниця тітка Рая. Доволі колоритна особистість в школі.  Дивитися на її спілкування з халамидниками спокійно було неможливо. Я просто опишу декілька епізодів, а ви, сподіваюсь, зрозумієте ступінь її креативності.

 Тітка Рая мила  бокові сходи, які вели з  першого на другий поверх. Напевно, в її планах було все ж встигнути домити до дзвоника на перерву. Не встигла. З класу вискочило  двоє найбільш прудких індивідуумів і кубарем покотилися сходами донизу. Куди так спішили? В їдальню! Організм, що росте, хоче їсти на кожній перерві. І останні десять хвилин уроку тільки й мріє про коврижку, яку купить у їдальні, а щоб усі не розгребли, бо кожен хоче їсти, а харчів у їдальні обмежена кількість, треба першим встигнути прискочити у їдальню. Такої перепони, як прибиральниця, що нахилилася для миття сходів, хлопці  на своєму шляху не очікували. А тітка Рая мала габарити  справжньої жінки – не об’їдеш, не обійдеш, на всю ширину сходів. Проте й хлопці мали неабияку реакцію: відштовхнулися від спини прибиральниці, як при перескакуванні фізкультурного снаряду під непристойною назвою «козел», і далі побігли. Лише втекти далеко не вийшло – тітка Рая розігнулася й, не довго думаючи, пожбурила у того, що останнім біг, брудною мокрою ганчіркою, якою ялозила активно сходи усього хвилину назад. І попала! Якісно так попала.

—     І коли ж ви, іроди, культурно ходити  навчитесь, плем’я мавпяче? Бабуїни дикі!– прокоментувала на додачу. Хлопчак вилаявся, скинув ганчірку з себе і втік, проте, вже не в їдальню. Жалітися мамці на обурливе ставлення з боку техперсоналу школи. 

 А ще тітка Рая вважалася у школі неофіційним борцем з  паліями цигарок. Заходжу якось до завуча, щоб планування поурочне підписати, і стаю свідком розборок  мами семикласника й тітки Раї.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍