Читати книгу - "Моя неймовірна подруга"

й простір навколо змінився. Він немовби завмер, здавлений між двома темними полюсами: з одного боку на нього давила повітряна куля підвалу, що тиснула на фундамент будинків, — така собі вигнута печера, в яку впали наші ляльки; з іншого боку — куля зверху, на рівні четвертого поверху, де жив дон Акілле, який їх у нас украв. Ті дві кулі, здавалося, були накручені на залізний стрижень, що в моїй уяві перетинав навскіс будинки, вулиці, поля, тунель, рейки, стискаючи їх. Мені було тісно у тому замкненому просторі, щоденно переповненому людьми й речами, до того ж у мене постійно був неприємний присмак у роті, я відчувала нестримну нудоту, яка доводила мене до безсилля, немовби в тому просторі — такому стисненому, усе тіснішому — мене перемелювало, перетворюючи на гидку кашу.

Той розлад був у мене досить довго, можливо, продовжувався роками, і пройшов вже після підліткового віку. Але саме тоді, коли він в мене розпочався, мені несподівано вперше зізналися у коханні.

Ми з Лілою тоді ще не намагалися піднятися сходами до житла дона Акілле, туга від втрати Тіни була ще відкритою раною. З великою неохотою я подалася купити хліба. Мене послала по нього мати, і я вже поверталася додому, притискаючи до грудей ще теплу хлібину і міцно затиснувши решту грошей у долоні, коли помітила, що слідом за мною ішов Ніно Сарраторе за руку з молодшим братиком. Їхня мати Лідія влітку завжди змушувала його гуляти разом з Піно, якому тоді було не більше п’яти років, з наказом не залишати малого самого навіть на хвилину. На розі вулиці, відразу після м’ясної лавки Карраччі, Ніно обігнав мене, але замість того, щоб іти далі, повернувся, штовхнув мене до стіни, однією рукою обіперся об неї, щоб перегородити мені дорогу, мов шлагбаумом, щоб я не втекла, а іншою підтягнув ближче брата, який мовчки спостерігав за тим, що відбувається. Спочатку Ніно збентежено пробурмотів щось не дуже зрозуміле. Він був блідий, то всміхався, то серйознішав, то знову всміхався. Нарешті промовив голосно та чітко, як у школі:

— Коли ми виростемо, я хочу з тобою одружитися.

Потім запитав, чи не хочу я зараз стати його дівчиною. Він був дещо вищий за мене, худющий, довгошиїй, з трохи відстовбурченими вухами. Волосся в нього було неслухняне, скуйовджене, а очі — виразні, з довгими віями. Мене розчулило те зусилля, із яким він намагався придушити власну сором’язливість. Хоча й мені теж кортіло одружитися з ним, я мимоволі відповіла:

— Ні, не можу.

Він відкрив рота від несподіванки, Піно смикнув його за руку. А я втекла.

З того дня я намагалася всіляко уникати зустрічей із ним наодинці. Та все ж він видавався мені неймовірно гарним. Скільки разів я навмисне трималася поряд з його сестрою Марізою тільки для того, щоб піти разом з ними зі школи додому. Напевне, він невдало вибрав момент, щоб освідчитися. Звідки він міг знати, як погано я тоді почувалася, як страждала від втрати Тіни, яких зусиль коштувало мені не відставати ні в чому від Ліли, як давив на мене, до задухи, стиснутий простір двору, будинків, району? Після багатьох збентежених поглядів, що він раз у раз здалеку кидав у мій бік, він теж почав мене уникати. Спочатку, він, певне, хвилювався, чи не розповім я іншим дівчаткам, зокрема його сестрі, про його освідчення. Усі знали, що саме так вчинила Джильйола Спаньйоло, дочка кондитера, коли Енцо запропонував їй стати його дівчиною. Енцо дізнався про те і дуже розгнівався, кричав на неї біля школи, що вона — брехуха, і погрожував зарізати. Мені теж кортіло розповісти комусь, але потім я вирішила, що не варто, і не сказала про це нікому, навіть Лілі, коли ми стали подругами. А з часом і сама про те забула.

Пригадалося воно мені одного дня, коли вся сім’я Сарраторе вирішила переїхати. Якось вранці до нашого двору заїхав кінний візок, що належав чоловікові Ассунти, Ніколі; тим візком, в який було запряжено старого коня, він разом з дружиною їздив вулицями району і продавав овочі та фрукти. У Ніколи було добре відкрите обличчя і такі ж самі блакитні очі й біляве волосся, як і в його сина Енцо. Крім продажу овочів і фруктів він ще допомагав, кому треба, транспортом під час переїзду. Отож він, Донато Сарраторе, сам Ніно та його мати Лідія почали виносити надвір усі свої пожитки, всіляке барахло, матраци, меблі і вантажити їх на візок.

Сусідські жінки, тільки-но почули гуркіт коліс на подвір’ї, відразу ж кинулися виглядати у вікна, і моя мати теж, і я. Усім було дуже цікаво. Як виявилося, Донато дали нову квартиру від Державної залізничної компанії, десь біля площі, яка називалася Національна. А може, — як сказала моя мати, — переїхати його змусила дружина, аби уникнути переслідувань Меліни, яка хотіла відбити в неї чоловіка. Можливо. Моя мати завжди помічала щось погане там, де на перший погляд усе було гаразд. І, на моє незадоволення, рано чи пізно вияснялося, що воно там справді було, немовби її косе око було створене таким навмисне, щоб бачити всі таємниці нашого району. Як же тепер поведеться Меліна? Чи правда те, що я колись почула, ніби вона прижила дитину від Сарраторе, а потім її вбила? І чи стала б кричати на всю вулицю лайки та образи, а разом з ними і це? Усі ми — великі й малі — завмерли у вікнах, чи то щоб попрощатися із родиною, яка виїжджала, чи то щоб спостерігати за виставою тієї розлюченої, бридкої, худої жінки-вдови. Я бачила, що і Ліла з матір’ю теж виглядали з вікна.

Я спробувала піймати погляд Ніно, але він був дуже заклопотаний. Тоді у мене — як завжди, без якоїсь ясної причини, — почався один з тих станів слабкості, у якому все довкола здавалося мені мінливим і нестабільним. Я подумала, що він, мабуть, вирішив освідчитися, бо вже знав про переїзд і хотів сказати про свої почуття. Я спостерігала за тим, як він носив ящики, наповнені пожитками, і почувалася винною через те, що відмовила йому. А тепер от він летів геть, мов пташка.

Врешті та процесія з меблів і матраців закінчилася. Нікола з Донато почали обв’язувати вантаж на візку мотузками. З дому вийшла Лідія у святковому одязі, навіть одягла літній солом’яний капелюшок синього кольору. Перед собою вона штовхала візочок з найменшим сином, а поряд з нею крокували дві доньки: Маріза мого віку, років восьми-­дев’яти, та шестирічна Клелія. Раптом на третьому поверсі почувся гамір та звук битого посуду. І майже в ту ж мить Меліна почала кричати. Ті крики так рвали серце, що Ліла навіть закрила вуха руками. Почувся також сповнений болю голос Ади, другої дочки Меліни, що голосно благала: «Ні, мамо, не треба!» Повагавшись хвилину, я теж прикрила вуха руками. Але з вікна Меліни постійно летіли якісь речі, і мені було так цікаво, що я трішки відхилила руки, щоб почути, що відбувається. Та Меліна не лаялася, не викрикувала якихось слів, то був просто крик болю, як у пораненого. Не було видно ні її, ні руки, ні пальців, що викидали речі з вікна. Мідні каструлі, склянки, пляшки, тарілки, здавалося, самі вилітали з вікна, і Лідії Сарраторе на вулиці довелося пригнутися і сховатися за візком разом з дітьми, в той час як