Читати книгу - "Забути її..., Крістіна Жиглата"

Розділ 8

 

 

Ігор нічого не відповідає, а просто йде… Через годину я отримую від нього всю необхідну інформацію і я приступаю до обмірковування плану.

Звичайно, я розумів, що справа загрожує жахливими наслідками, але мене більше хвилювали Вовкові, ніж сам Чорний. Тільки гроші мені були потрібні вже зараз, і я не міг відмовитися від легкого і швидкого заробітку.

У моїй голові постійно роїлися думки про Айлін і про її слова, які вона написала  мені в записці... Дівчина повідомила, що останнім часом в інтернаті всиновлюють дуже багато дітей.

Можливо для деяких дітей та самого інтернату це добре… Але чомусь мене вже не тішила думка про те, що Айлін чи Дашу можуть удочерити. По-перше: не факт, що їх удочерять разом. І, по-друге: це означатиме для мене те, що я більше ніколи не побачу Айлін, тому що навряд чи зможу дізнатися, хто її удочерив.

Крім того, до всього того що відбувалось, за годину до того, як я зібрався їхати на справу, до мене зателефонувала тітка Айлін і повідомила, що днями відбудуться збори органів опіки, де вирішуватиметься питання про встановлення опіки Вікторії над племінницями.

Жінка попросила ще грошей, запевняючи мене, що рішення точно буде прийнято на її користь.

Це дало мені ще один поштовх до того, щоб остаточно визначитися і розвіяти найменші сумніви. Я був за крок до того, як все станеться. Скоро Айлін буде зі мною. У нас будуть гроші, і ми поїдемо звідси назавжди.

На справу я йшов, переповнений впевненістю та рішучістю… Я вже знав, що не припустюся помилок, і все буде гладко.

Як тільки стемніло, я, Чорний і хлопці, прибули на місце призначення, де все має статися.

Мій план був таким: ми ловимо вантажівку Вовкових в провулку, блокуємо йому всі шляхи до втечі і нападаємо. Наші хлопці ліквідують людей, а ми з Чорним, працюємо всередині, із сейфом. На перший погляд, нічого складного, все цілком реально і просто… Але коли ми приступили до дії, почався справжній жах.

Люди Вовкових не здавалися без бою. Вони мали багато зброї. Наші хлопці відстрілювалися. Було багато втрат та поранених. Але у підсумку, ми розчистили шлях та дісталися вантажівки. Далі у нас було лише кілька хвилин, щоб відкрити сейф. Я дістав свою валізу, з якою зазвичай працював і приступив до справи. Чорний стояв на шухері.

Коли замок був відкритий, я склав гроші у сумку і ми швидко зникли з місця пригод, не залишаючи жодних слідів по собі.

Далі ми попрямували на хату, де мали дочекатися решти, хто брав участь в операції і розділити здобич. Я та Чорний поїхали окремо від усіх, в одній машині, поки інші хлопці зачищали територію після нас. Нічого не повинно вказувати на нас.

Чорний був за кермом і дуже сильно гнав. Його, як і мене переповнювали емоції та адреналін після того, що сталося. У наших руках було дуже багато бабок. А бабки завжди кружляли голову…

  - Не можу повірити, що у нас все вийшло! Ти хоч розумієш, що це означає? Вовкові в дупі, а ми з тобою чортові багатії!

- Не ганяй так, бо на радощах ще й розіб'єшся, - кинув я спокійно, дивлячись у вікно. Я чомусь не  поділяв його радість. Так, мені потрібні були гроші, але щоразу, коли я був «на ділі», мене чомусь долало дивне почуття… Почуття провини. Тому, що брав не своє. Навіть якщо це не моє, належало таким відморозкам як Вовкові. І навіть якщо ці гроші мені були потрібні для доброї справи.

На мить я задумався над цим, повністю поникнувши у свої думки, якось абстрагувався від дійсності, тому втратив пильність… Через мить біля моєї голови пролунало знайоме клацання… Чорний зняв пістолет із запобіжника і навів зброю на мене.

- А тепер відчиняй двері і забирайся геть! - каже він, і я повільно перекладаю на нього погляд. Гроші були в мене в ногах, але я б все одно не встиг їх взяти, навіть якби це зробив дуже швидко. Куля швидше.

- Ти зараз серйозно? Хочеш мене кинути? – дивуюсь.

- А ти справді повірив, що я віддам тобі твою частку?

- Ні, тому здогадувався про твої дії, - кинув і спробував вибити зброю з його рук. Мені вдалося позбавити його пістолета, а разом із цим і змусити його втратити контроль над керуванням. Машина різко вильнула убік, і нас занесло, а потім підкинуло вгору…

  Останнє, що я пам'ятаю, це як нашу машину почало обертати з неймовірною швидкістю, а потім ми врізалися в відбійник.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍