Читати книгу - "Щастя у спадок, Лія Стейс"

Глава 4

Макс сидів у своєму кабінеті та ніяк не міг стати до роботи. Її було чимало. Потрібно було переукласти нові договори з постачальниками, викликати майстра, щоб відремонтував стільчики з віп-кабінки, а ще співбесіди... Їм потрібний був новий адміністратор, адже Марія йде в декрет, а сам він з усім не впорається. Треба людина з досвідом, яка зможе успішно керувати командою офіціантів та розв'язувати дрібні щоденні проблеми та суперечки. Претенденти на вакансію прийдуть сьогодні.

А усі його думки були про нещодавню зустріч. З ЙОГО Софією. Насправді не з “його”, звісно. Хлопець поморщився, згадуючи, що це лише його фантазії та мрії, які переслідували ще з підліткових часів. Він більше ніколи не зустрічав таких, як вона. Добра, щира, ніжна…А як дзвінко вона сміється! Так, що аж дух перехоплює. Як вона плакала, коли її бабусі не стало, він був готовий ловити кожну її сльозинку. Тоді душа переверталася від її болю, він так хотів забрати його собі. Максим допомагав, як міг, на той час. І соромно сказати, що та ніч, яку вони провели разом, гуляючи та балакаючи про все на світі, була чи не одною з найкращих у його житті.

Звісно, тоді він був прищавим підлітком, а вона дорослою дівчиною, яка навіть не розглядала його у романтичному сенсі. А він млів від її погляду та щовечора думав про її полуничні вуста. А ще, на відміну від Соні, Макс дуже змінився за ці роки. З хлипкого пацана він став привабливим чоловіком з власним бізнесом, який потрохи розвивався. Звісно, він не провів усі ці роки, згадуючи Соню. У нього були дівчата, і багато. Він навіть може назвати себе досвідченим коханцем. Проте, коли на кухні офіціантка сказала, що у залі сидить власниця будинку навпроти, то серце в п'яти впало.

Коли він вибіг у зал і побачив її, то спогади накрили з головою. Яка ж вона... Зовсім не змінилася! Так, є син, але діти ніколи не лякали Макса. Головне, що розлучена, що вільна. Бо в чужу сім'ю він би нізащо у світі не поліз би. Це для нього табу. А так, він має хоча б спробувати завоювати її. Це колись різниця в віці мала значення, бо він був жовторотим пташеням поряд з нею. А зараз це зовсім не помітно, то ж Соня не має звертати на це увагу. Навіть якщо у неї й будуть якісь заморочки цього приводу, він її переконає, що все це маячня.

У кабінет постукали. Це була Марта — офіціантка.

— Максиме Володимировичу, там уже дівчата прийшли на співбесіду Троє. Можна вже до вас запрошувати?

— Так, Марто, дякую.

Макс стрепенув головою, ніби викидуючи з неї нав'язливі думки про дівчину. Треба зосередитися на роботі.

Терпкий аромат Baccarat Rouge 540 вдарив у ніс і миттєво заполонив собою весь кабінет. Він занадто добре знав цей запах. Не одну ніч купався у пестощах дівчини, що любила цей парфум. Невже? Макс підняв голову та побачив ту, що минулого року ділила з ним ліжко майже щоночі. Катаріна Островська. Впевнена у собі, граційна красуня, з якою вони разом вчилися в університеті, а після закінчення навчання почали зустрічатися. Вона була гарячою штучкою з вугільно-чорним волоссям до поясу, пухкими губами та довгими й гострими нігтями.

Катаріна нагадувала сексуальну пантеру, що вийшла на полювання. Вона була саме такою дівчиною, від якої всі чоловіки шиї звертали. З першого погляду може здатися, що вона мажорка або має багатого "папіка", але насправді дівчина зробила себе сама. Катаріна з неблагополучної сім'ї, у якій і батько, і мати пиячили. Вона старанно і наполегливо вчилася, щоб вирватися з домашнього жахіття. В неї це вдалося.

Коли вони бачилися в останнє, Катаріна очолювала один з найкращих ресторанів у Харкові — «Де Люкс». Коли Максим вирішив поїхати у Петросівці та розпочати власну справу, їхні шляхи розійшлися. Катаріна не хотіла втрачати хорошу роботу, а Макс не дуже наполягав на тому, щоб вона поїхала з ним. Йому було добре з нею, проте, всередині не тьохкало. Він ніколи не відчував до неї навіть половину того, що розгоралося у душі, коли бачив Соню, тож закінчення їхніх стосунків для нього стало майже непомітним. І ось, майже 2 роки потому, вона стоїть у Петросівцях у його «Вовчій Колибі». Цікавий поворот.

— Які люди! — Макс навіть встав, щоб обійняти дівчину. — Катаріна! Що забула ця гламурна пташка у наших краях?

— Захотілося змінити обстановку. Велике місто мене втомило. Потрібно перезавантаження. От і згадала про твої Петросівці,  — посміхнулася дівчина. — А тут наткнулася на оголошення в інтернеті. Подумала, раптом приймуть по старій пам'яті?

— Катаріно, я, звичайно, приємно здивований, але, як на мене, моя «Вовча колиба», це явно не твій масштаб. Навіщо це тобі? Скажи відверто.

— Якщо чесно, мені потрібно десь пересидіти кілька місяців...

— У тебе неприємності? — спохмурнів Макс. — Ти тільки скажи. Ти ж знаєш, у мене зв'язків вистачає, я допоможу.

— Та ні, нічого такого. Просто потрібно на деякий час пропасти з Харкова.

— І це не пов'язано зі мною і нашими стосунками у минулому? — підозріло підняв брову Макс.

— Ти собі лестиш, Вовк. Ти, звичайно, бог у ліжку, але ж і сам знаєш, що наші стосунки були просто приємним проведенням часу без шансу на майбутнє. Я ж не дурепа, бачила, що до твого серця не добралася. Та й у самої, чесно кажучи, запаморочного кохання, не виникло. Інакше, я б поїхала за тобою на край світу. Я це потім вже зрозуміла.

— Ну якщо так, Катаріно, ласкаво просимо у «Вовчу Колибу». Кращого адміністратора за тебе годі й шукати. В тебе такий досвід і вміння, що наш заклад неначе виграв у лотерею, коли ти з'явилася на порозі. Жити є де?

— Так, я вийняла котедж неподалік. Оплатила одразу за 3 місяці, а там... Життя покаже.

— Ну добре, пішли до головної зали, я тобі все покажу.

Макс і Катаріна вийшли з кабінету і хлопець звернувся до дівчат, що чекали у коридорі.

— Дівчата, вибачте, але вакансія адміністратора закрита. За незручності та час, який ви витратили, наш заклад радо пригостить вас обідом нашим коштом. Ще раз вибачте.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍