Читати книгу - "Вогонь і крига"

на вогонь, і його переповнювали спогади зі сну — шум Громошляху, видіння полум’я та котів і голос Плямолистки, що муркотів: «Вогонь врятує Клан».

Від хвилі емоцій його лапи підкосилися. Чи могло це означати, що доля Громового Клану була пов’язана із долею Вітряного?

— Вогнесерде? Вогнесерде!

Голос Сіросмуга повернув Вогнесерда до реальності. Він глибоко вдихнув, аби заспокоїтися.

— Ми повинні знайти Високозорого і поговорити з ним.

— То ти гадаєш, що це і є Вітряний Клан? — запитав Сіросмуг.

— Ти відчув їхню помітку — хто ще це міг бути? — відповів Вогнесерд.

Сіросмуг глянув на нього. Його очі палали тріумфом.

— Ми знайшли їх!

Вогнесерд кивнув. Він не нагадував, що знайти Вітряний Клан було тільки половиною їхнього завдання. Вони ще мали переконати котів, що їм безпечно повертатися додому.

Сіросмуг приготувався до стрибка.

— Уперед!

— Зачекай, — застеріг його Вогнесерд. — Ми не повинні їх налякати.

У ту саму мить один Двоніг прокинувся і почав кричати на Вітряних котів. Галас розбудив іншого Двонога, який розлючено приєднався до першого.

Коти Вітряного Клану кинулися врозтіч. Забувши про обережність, Вогнесерд із Сіросмугом шмигнули за ними. Вогнесерд відчув, як його хутро стало дибки від страху, коли вони із Сіросмугом пробігали прямо біля вогню і Двоногів. Усі його інстинкти вимагали триматися подалі, але він не міг втратити з поля зору Вітряних котів.

Один Двоніг піднявся, нависаючи над рудим котом. Вогнесерд пригальмував, здійнявши хмару пилюки. Збоку щось ляснуло, і на нього посипалися тверді відламки, але густе хутро захистило його. Він озирнувся, перевіряючи, де Сіросмуг, і відчув полегшення, побачивши товариша прямо за собою. Його очі були величезні від страху, а хутро стояло дибки.

Друзі заховалися у тіні під нависаючим Громошляхом. Вогнесерд дивився, як попереду коти Вітряного Клану зупинилися біля величезної ноги Громошляху. А тоді, один за одним, вони зникли під землею.

— Куди вони поділися? — вражено нявкнув Сіросмуг.

— Ще один тунель? — припустив Вогнесерд. — Ходімо, треба дізнатися.

Друзі насторожено наближалися до місця, де пропали Вітряні коти. Підійшовши, вони побачили діру в землі. Як і в їхньому попередньому місці ночівлі, вхід був круглий, обкладений камінням і вів униз у темряву.

Вогнесерд пішов перший, весь напоготові зустріти патруль Вітряного Клану. Підлога під його лапами була вогка і слизька, навколо чувся дзюркіт води. Тунель вирівнявся, тож Вогнесерд прищулив вуха і розтулив рота. Вологе повітря гірко смерділо гнилизною — ще гірше, ніж на початку тунелю. Тут випари Громошляху змішувалися зі смородом страху Вітряних котів.

У темряві годі було щось розгледіти, але вже за кілька кроків Вогнесерд вусами відчув поворот тунелю. Він махнув хвостом, легенько торкнувшись його кінчиком до Сіросмуга. У чорноті він не міг бачити свого друга, але той, певно, відчув сигнал, бо спинився поруч із Вогнесердом. Разом вони повернули за ріг.

В тунель проникало світло — крізь вузенький отвір, який вів до пустища вгорі. Вогнесерд бачив величеньку групу котів, які скупчилися посередині — вояки і старійшини, королеви й кошенята. Усі — шкіра та кістки, аж боляче дивитися. Прохолодний вітер ненастанно дув крізь отвір у стелі, куйовдячи ріденьке хутро на худих тілах. Вогнесерд здригнувся, бо вітер доніс до нього сморід хвороби і воронячого їдла.

Зненацька тунель здригнувся, коли над їхніми головами прогуркотіла потвора. Сіросмуг і Вогнесерд, уже напружені, аж підстрибнули, а от Вітряні коти не відреагували взагалі. Вони лише ще сильніше притиснулися одне до одного, байдужі до усього навколо.

Шум завмер удалині. Вогнесерд глибоко вдихнув і зайшов за ріг, просто під промені слабенького світла.

Сірий кіт із Вітряного Клану крутнувся на місці та наїжачився. За якусь непомітну мить вояки Вітряного Клану вишикувалися в шеренгу поперек тунелю, затуливши собою королев і старійшин, повигинали спини і люто зашипіли.

Охоплений жахом, Вогнесерд побачив блиск випущених пазурів і гострих, як терня, зубів. Ці напівмертві від голоду коти збиралися напасти.

Розділ 6

Вогнесерд заспокійливо притиснувся до Сіросмуга, який вистрибнув услід за ним. Їм не потрібно було виглядати загрозливо, якщо вони мали намір тут вижити.

Вояки Вітряного Клану тримали шеренгу, на них не здригнувся ані м’яз. «Вони чекають знаку від провідника! усвідомив Вогнесерд. — Вони досі дотримуються вояцького кодексу, навіть у такому жалюгідному стані».

З-поза лінії вояків наперед вийшов чорно-білий кіт. Здригнувшись, Вогнесерд упізнав довгохвостого вояка зі своїх снів. То, певно, був Високозорий, провідник Вітряного Клану.

Високозорий принюхався до повітря, але Вогнесерд і Сіросмуг стояли проти вітру, постійні пориви якого відносили геть їхні запахи. Коли ж чорно-білий кіт наблизився до них, Вогнесерд відчув гнилісний запах воронячого їдла, яким просякла його шубка. Як і Сіросмуг, він зберігав цілковитий спокій, опустивши очі, коли Високозорий кружляв навколо них, принюхуючись до їхнього хутра.

Нарешті провідник повернувся до своїх вояків. Вогнесерд почув, як він пробурмотів: «Громовий Клан». Коти пригладили хутро, але зберегли шеренгу, затуляючи решту Клану.

Високозорий повернувся обличчям до відвідувачів і сів, акуратно вкривши свої лапи хвостом.

— Я чекав на Тіньовий Клан, — прогарчав він. Очі його палали ворожістю. — Чому ви тут?

— Ми шукали вас, — нявкнув Вогнесерд, відчуваючи, як його голос рипить від напруги. — Синьозірка та інші провідники хочуть, щоб ви повернулися додому.

Голос провідника все ще був дуже обережний.

— У тих краях моєму Кланові тепер небезпечно, — нявкнув він.

Щось невловиме в погляді Високозорого шпигнуло Вогнесерда гірким жалем.

— Тіньовий Клан вигнав Зорелома, — нявкнув він. — Ніхто вам більше не загрожує.

Вояки позаду Високозорого нарешті зрушили з місця і перезирнулися. Коти Клану почали здивовано перешіптуватися.

— Ви маєте повернутися якнайшвидше, — наполягав Вогнесерд. — Тіньовий та Річковий Клани почали полювати на височинах. Ми бачили патруль Річкового Клану поблизу старого борсучого лігва, коли вирушали сюди.

Високозорий спалахнув:

— Але ж вони нікудишні мисливці!

А Сіросмуг додав:

— Здається, додому вони пішли голодні.

Високозорий із вояками замуркотіли від задоволення. Їхній добрий настрій підбадьорив Вогнесерда, але він бачив, як вони охляли. Для цього Клану дорога назад на височини буде довга і важка.

— Може, нам варто вирушити у зворотню дорогу разом із вами? — з повагою запропонував він.

Очі Високозорого спалахнули. Він, звісно, розумів, що це питання було просто тактовною пропозицією допомогти. Він незмигно дивився на Вогнесерда.

— Так, — зрештою відповів провідник. — Дякую.

Раптом Вогнесерд збагнув, що вони не відрекомендувалися.

— Це Сіросмуг, — нявкнув він, махнувши головою у бік друга. — А я Вогнесерд. Ми вояки Громового Клану.

— Вогнесерд, — замислено повторив Високозорий. Сонячне світло тепер щедро лилося крізь дірку в стелі, так що руда шубка Вогнесерда сяяла у тьмавому тунелі. — Це ім’я тобі личить.