Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"

Розділ сьомий 

– Як це, в Київ?– Алік розжав свої руки, що обіймали Кіру.– Ти ж це не серйозно? Ми з тобою хіба про Київ домовлялися?

Кіра знизала плечима. Всередині у неї знов стало холодно. 

– Але ж ми й про Харків не домовлялися. Просто хтось тут хотів бути разом… От я й вирішила…

– Але ж ми не обговорили умови…

– А хіба кохання не може бути безумовним?

– Звісно може…– Алік зам’явся,– але ж у мене тут робота, батьки, діти, врешті решт… А у тебе і в Харкові офіс і в Києві… Хіба ні? Ти можеш обирати…

– Ні, Аліку,– холодно заперечила Кіра,– обирати маєш ти.

– Але ж ми знову повертаємося до нашої давньої суперечки. Я не можу залишити Харків. Тут мій Університет – моя робота і моє єдине натхнення, чи ти забула?

– Ні, не забула. Це ти забув.

– Що я забув? – спантеличено перепитав Алік.

– Студенток додати забув до цього списку. Як же ж ти без студенток? До речі, Оля тебе теж через це витурила? Через студенток, я маю на увазі…

– Ну, навіщо ти так… Дійсно, в мене була одна студентка… але ж то була хвилинна слабкість, і взагалі…

– Отак хвилини складалися у години, години – в дні, а дні – у роки…Ти невиправний, Аліку, із своїми студентками та вірою в свою велику викладацьку місію…

– Не починай знову, Кіро! Я вже безліч разів тобі казав, що бути викладачем – це моє покликання, це моя місія. І це єдине, що я можу залишити в пам’ять про себе наступним поколінням. Розумієш? Навіть через сто років у нашому Університеті згадуватимуть з благоговінням профессора Олега Чудновського, який відкрив дорогу пізнання сотням й сотням молодих вчених…

– Ну й що з того?
– От! Бачиш! Ти ніколи не розуміла і вже не зрозумієш, що таке покликання, що таке славетне ім’я у віках…

– Чого ж це не розумію. Все я розумію. Крім одного – а яка з того буде через сто років радість Аліку, якого, вибач за мою прямоту, вже давно з’їли у могилі черв’яки? Га?

– Але ж навіть лежачи на смертному одрі, я знатиму, що життя моє пройшло не дарма…

– А без смертного одра? Ти сьогодні і зараз не можеш сказати, що життя твоє пройшло не дарма? 

– Кіра! Ще рано підбивати підсумки! Життя ще триває, і триватиме доволі довго…

– А якщо ні? А якщо завтра станеться щось жахливе – і все… кінець. Ти встигнеш сьогодні зробити все, щоб завтра піти з цього світу задоволеним? 

– Ну, щось же я встиг… Я вже профессор…

– “Профессор”...– передражнила його Кіра,– Сьогодні, наприклад, вихідний, і нікого не цікавить твоє професорство. Тим не менш, ти міг би сходити із своїми синами в цирк, чи на ялинку, чи в театр… байдуже куди. Але вони б теж запам’ятали це. Можливо – на все життя… А потім, колись, переповіли б своїм онукам… 

– Ти ідеалістка…– Алік приречено махнув рукою.

– Ні, я коммерсант і прагматик. А ідеаліст у нас – ти, Алік. Ти мабуть забув.

Алік почухав потилицю й підняв брови, а Кіра продовжувала:

– І, як прагматик, я вважаю, що покращуючи свої відносини із дітьми, піклуючись про їхнє самопочуття і так далі, ми покращуємо свій генофонд Ти, сподіваюся усвідомлюєш, що в кожному з нас одночасно бултихаються усі гени наших пра-пра-пра-пра? Тобто, де факто, вони продовжують жити разом із нами.

– Ну, це науковий факт…

– Отож бо. Але ми відволіклися. Так от. На мене працює понад тисячу людей. Я плачу їм зарплату. Завдяки цьому вони можуть забезпечити свої сім’ї необхідним. Але про мене звісно ж ніхто не згадає через сто років. Але згадають і сьогодні і завтра, коли треба будуть гроші, щоб купити хліб. То хіба ж в мене не благородна місія, Аліку?

– Благородна… але дуже приземлена.

– Ну, і на тому спасибі, друже Аліку…

Кіра по-приятельскі поплескала його по плечу.

– І забудь про Київ. Екзамен ти провалив, тож я тебе не беру.

– Стривай,– Алік надувся,– а я думав, що це я відмовився…

– Гаразд. Думай собі так, як вважаєш за потрібне, але кожен з нас лишається при своїх інтересах…

Кіра взяла “хенесі” й налила Аліку в склянку. Потім взяла свою каву.

– Зовсім холодна…

Алік підскочив й заходився готувати нову каву. Кіра дістала з пачки цигарку й знов закурила. За вікном розігралася заметіль, і плями ліхтарів ледь біліли крізь неї. Кіра знову відчула примару самотності, яка заповзала в її серце як біла сніжна змія. “Не хочу бути сама.. не хочу… До біса Київ, до біса роботу, до біса все… Кляті гормони…” Їй знов захотілося плакати.Вона спробувала взяти себе в руки: “Стривай, якщо Карина побачить мене вагітною, а я житиму з Аліком, то ми цілком зможемо все обставити так, що ця дитина – від Аліка, і народиться вона семимісячною… Тьху! Дежавю якесь… Ходіння по граблях, чорт забирай… Але, менш із тим, все цілком пристойно. Залишається обробити Аліка. Але не думаю, що це буде надто важко. Як там кажуть? Сила жінки – в її слабкості. Здається так… Головне не переполохати його своєю вагітністю. Хай не знає поки сам не побачить, а там вже будем імпровізувати…”

Кава була готова. Алік поставив чашку на стіл і взяв свою склянку.

–  Ну, за тебе!– Алік галантно підняв склянку й залпом осушив її.

– Чуєш, Аліку, ти б лимона взяв в холодильнику, чи ще щось попоїсти…– Кіра ніжно погладила його по спині. А може дійсно, лишитися мені тут із тобою у Харкові? Що вони там маленькі, чи що? Правда, Аліку?

Алік, який щойно взяв пляшку “мартеля” поставив йї назад на стіл. Бо рука його затремтіла і горлишко пляшки задзвеніло по склянці як дзвоник. В горлі в нього пересохло. Він звучно ковтнув повітря і придушеним голосом перепитав: 

– То ти, що, передумала?

– Так, Аліку. Я передумала. Я хочу бути тендітною, коханою жінкою, а не боссом, як усі навколо звикли… А поруч з тобою я відчуваю себе саме такою… 

Вона поклала йому голову на плече.

– Ой, Кіро, Кіро…щось я тебе іноді не розумію. Дві хвилини назад одне, а зараз вже інше… В яку гру ти вирішила грати? Га?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍