Читати книгу - "Ковток повітря"

можна було зустріти сержанта-вербувальника. Виглядав він як нова копійка і грошей не шкодував. А наступного ранку сержант вів за собою заспаного фермерського хлопчину, який напередодні з необачності взяв у нього шилінг і так добряче хильнув, що й не здогадувався, що відкупитися йому коштуватиме дорожче. Люди виходили на поріг, аби провести поглядом, сповненим жалю, цю пару — наче повз них пройшла поховальна процесія: «Це ж треба! Іще один солдат. А непоганий же був хлопець!» Це видовище справляло на них неабияке враження. Воно шокувало. Записатися до армії вважалося таким самим ганебним, як юній дівчині вийти на панель. Дивне у моїх земляків було ставлення до війни і військового обов’язку. З одного боку, у свідомості англійців міцно вкоренилося переконання, що добропорядній людині не личить червоний мундир і що будь-хто, хто наважиться долучитися до лав армії, горітиме в пеклі чи щонайменше зіп’ється. З другого ж боку, всі вони поводилися, як справжні патріоти — вивішували з вікон національні прапори як свідчення того, що нікому ще не вдавалося цю націю перемогти і навряд чи колись вдасться. Тоді всі, навіть нонконформісти, наспівували ліричні пісеньки про тонку червону лінію, що жевріє вдалечині, і молодих солдатів, які гинуть на чужині. Вмирали вони, як правило, у той момент, коли «пролунав постріл чи прилетів снаряд». Я добре пам’ятав ці рядки. В дитинстві їхній зміст був для мене загадкою. З пострілом все зрозуміло, а от химерна картина снаряда, який летить у повітрі, викликала у мене щирий подив[6]. Звільнення Мафекінга[7] викликало справжній вибух емоцій, що не дивно з огляду на те, що більшість тоді вірила у байки про бурів, які, підкидаючи малюків у повітря, нахромлюють їх на списи. Дітлахи так діймали старого Брувера, прозиваючи його «Бородатим буром», що тому, зрештою, довелося поголитися. Ставлення до влади було не менш дивним. Кожен справжній англієць готовий був заприсягтися, що Вікторія — найкраща з усіх королев, а жоден іноземець і кінчика їхнього пальця не вартий. Та коли справа доходила до податків, усі знаходили спосіб ухилитися від сплати — навіть собак не вважали за потрібне реєструвати.

І до і після війни у Нижньому Бінфілді заправляли ліберали. Та якось під час військових дій перемогу на виборах отримали консерватори. Тоді я був надто юним, щоб усвідомити наслідки цієї події, проте вважав себе консерватором — їхні сині постери були мені більш до вподоби, ніж червоні. Той день я запам’ятав через п’яничку, який упав біля «Георга» і розквасив собі носа. Через всю цю метушню з виборами на бідолашного ніхто не звернув уваги — так він і лежав у калюжі червоної крові, яка з часом висохла на сонці, перетворившись на пурпурову. До перегонів 1906-го я підріс і вже став дещо тямити у політиці — тоді я вважав себе лібералом, бо всі їх підтримували. Пам’ятаю, як люд гнався за кандидатом-консерватором, і зрештою загнали того у ставок. У ті дні до політики ставились вкрай серйозно. Тухлими яйцями запасались за кілька тижнів до виборів.

Якось, на початку бурської війни, між батьком і дядьком Ізекілем вибухнув скандал. У дядька була невеличка взуттєва крамничка на одній з вуличок неподалік від Головної. Іноді він займався також ремонтом взуття. Бізнес був зовсім скромний і з кожним днем приносив усе менше прибутку, та дядько цим не надто переймався, адже він був одинаком, тож йому нікого було утримувати. Дядько Ізекіль був зведеним братом батька, набагато старшим за нього — щонайменше років на двадцять, і скільки я його пам’ятаю, він ніколи не змінювався: приємний на вигляд, високий старий дід зі світлим волоссям і напрочуд білими, наче пух, бакенбардами. Він полюбляв ляснути по своєму шкіряному фартуху і різко випростатися — певно, так розминав свою спину, — а тоді нахилитися і сказати просто тобі в обличчя все, що думає, ще й насміхаючись. Дядько був взірцевим лібералом XIX сторіччя — одним із тих, хто міг не просто запитати: «Що сказав Гладстон[8] 1878 року?», а й дати правильну відповідь. Він один з небагатьох у Нижньому Бінфілді не зрадив своїм поглядам і під час війни. Постійно критикував Джо Чемберлена та його оточення, називаючи їх «зграєю мерзотників з Парк-лейн». І досі пам’ятаю, як він репетував під час тієї сварки з батьком: «Та нехай ідуть лісом зі своєю імперією! Мене це не обходить. Хе-хе!» У відповідь лунав тихий і стурбований голос батька — голос сумління, який нагадував про тяжку долю білої людини та її обов’язок захистити темношкірих бідолах, над якими знущаються ці бури. Після того, як дядько Ізекіль заявив, що підтримує бурів і категорично проти імперії, вони з батьком не розмовляли ще тиждень. Наступного разу вони посварилися, коли почали поширюватися чутки про жахливі звірства в Південній Африці. Батька ті розповіді неабияк збентежили, і він вкотре спробував переконати свого брата змінити думку. Підтримуєш ти імперію чи ні, та дозволяти підкидати немовлят у повітря і нанизувати їх на списи не можна. І байдуже, який у них колір шкіри. Та у відповідь дядько Ізекіль тільки залився реготом. Батько все переплутав! То не бури проштрикували немовлят, а британські солдати! Аби продемонструвати, як усе відбувалося насправді, дядько вхопив мене і почав пояснювати: «Підкидають їх у повітря і ловлять списами, як жаб, кажу тобі! Отак, дивись-но сюди». Він підкинув мене, п’ятирічного, догори, і мені здалося, що я от-от упаду прямісінько на багнет.

Батько і дядько були зовсім різними. Я майже нічого не знав про батькову родину, його батьки померли до мого народження. Знаю тільки, що мій дід ремонтував взуття і вже у поважному віці одружився на вдові торгівця насінням — так ми і отримали у спадок нашу крамницю. Було помітно, що батько почувається не у своїй тарілці, хоча сумлінно виконував роботу і добре знався на справі. Скільки його пам’ятаю, його руки, зморшки на обличчі й волосся постійно були в борошні, за винятком святкових днів і рідко яких вечорів на вихідних. Одружився він, коли йому було вже за тридцять, а перші мої згадки про нього вже сорокарічного. Він був тихим чоловіком невисокого зросту з невиразною зовнішністю, ніколи не носив костюмів — завжди у білому фартуху і постійно в борошні. З круглою головою, коротким носом, густими вусами і білявим волоссям такого ж відтінку, як і моє — от тільки більшу його частину він втратив, а те, що лишилося, виглядало тьмяним. Оскільки дід вдало