Читати книгу - "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"

ви­со­ло­пив­ши язи­ка на пi­вар­ши­на. Ди­виться Кай­даш на ту ко­зу. З ко­зи ста­ла ко­би­ла з здо­ро­вою, як ноч­ви, го­ло­вою, з страш­ни­ми чер­во­ни­ми очи­ма, з ог­ня­ним язи­ком. Кай­даш зак­ри­чав не своїм го­ло­сом. Си­ни повс­ка­ку­ва­ли з пос­те­лi й ки­ну- лись до батька. Мот­ря й Кай­да­ши­ха пе­рес­та­ли сва­риться i со­бi повс­та­ва­ли. Кар­по пе­ре­ки­нув батька на бiк, i вiн тiльки то­дi про­ки­нув­ся й опам'ятав­ся.

- Тату! Чо­го це ви так кри­чи­те? Ма­буть, вам щось страш­не прис­ни­лось? - пи­тав батька Кар­по.

Кайдаш пiд­вiв­ся, сiв на ла­вi й дов­го про­ти­рав очi. Страш­ний сон пе­ре­ля­кав йо­го. Вiн ус­тав з ла­ви, по­чав мо­ли­тись бо­гу пе­ред об­ра­за­ми. Йо­му все зда­ва­лось, що йо­го ка­рає свя­та п'ятни­ця за те, що вiн не до­дер­жу­вав пос­ту в п'ятни­цю i вве­че­рi в шин­ку на­пи­вав­ся го­рiл­ки.

Такий нес­по­дi­ва­ний ви­па­док зав'язав ро­та свек­ру­сi й не­вiст­цi. Во­ни обид­вi ки­ну­лись до ро­бо­ти, але Мот­ря не ви­мi­та­ла ха­ти та все пог­ля­да­ла ско­са на свек­ру­ху. Свек­ру­ха так са­мо пог­ля­да­ла то на вi­ник, то на не­вiст­ку, а да­лi ви­тяг­ла з скри­нi со­роч­ку й сi­ла ко­ло вiк­на ши­ти. Мот­ря одiмк­ну­ла свою скри­ню, ви­тяг­ла ста­ру со­роч­ку й со­бi сi­ла ла­тать ко­ло дру­го­го вiк­на.

Обiд до­ки­пав у пе­чi. Борщ, прис­тав­ле­ний до жа­ру дув бульки й кле­ко­тiв вря­ди-го­ди, не­на­че хто в йо­му ля­пав лож­кою. Ха­та сто­яла не­ме­те­на. Свек­ру­ха гля­ну­ла на не­вiст­ку спiд­ло­ба й про­мо­ви­ла:

- Чого це ти, Мот­ре, сi­ла ши­ти? Хi­ба ти не ба­чиш, що в пе­чi обiд не­до­ва­ре­ний, а ха­та стоїть i до­сi не­ме­те­на?

- Та вже ж ба­чу, не по­ви­ла­зи­ло, - обiз­ва­ла­ся Мот­ря за­тя­гу­ючи нит­ку в вуш­ко.

- Гляди лиш, щоб то­бi й справ­дi не по­ви­ла­зи­ло. Ся­деш со­бi ши­ти по обi­дi, як упо­раєшся.

- Ох-ох! Так у ме­не чо­гось бо­лить спи­на, так ни­ють ру­ки, - по­ча­ла Мот­ря то­не­сеньким го­ло­сом, пе­ред­раж­ню­ючи свек­ру­ху.

- Дражнись, драж­нись! - ска­за­ла свек­ру­ха. - Ки­дай ли­шень со­роч­ку та ви­мi­тай ха­ту, ка­жу то­бi. Я ха­зяй­ка в ха­тi, а не ти. Ро­би те, що то­бi за­га­ду­ють.

- А я вам, ма­мо, не най­мич­ка. Я й в своєї ма­те­рi не бу­ла най­мич­кою. Ко­ли пiш­лось на ко­лот­не­чу, то нам тре­ба ро­би­ти дi­ло по­по­ло­ви­нi. По­га­нять i в ме­не ста­ло б хис­ту, аби бу­ло ко­го.

- Не ви­ду­муй чортз­на-чо­го. Як бу­ла я в па­нiв, то ро­би­ла за двох та­ких, як ти: ва­ри­ла обiд на двад­цять душ; а ти й на п'ять душ не поп­неш­ся.

- Робили, бо над ва­ми пан з на­гай­кою сто­яв.

- Коли хоч, то я й над то­бою ста­ну з на­гай­кою. Цить! А то як вiзьму ко­чер­гу, то й зу­би виз­би­раєш, - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха й ско­чи­ла з мiс­ця.

- Ви ме­нi не рiд­на ма­ти: не да­ва­ли зу­бiв, не маєте пра­ва й ви­би­вать. В ко­цю­би два кiн­цi: один по ме­нi, дру­гий по вас.

- Карпе! Чи ти чуєш, що твоя жiн­ка вит­во­ряє? Чом ти їй нi­чо­го не ска­жеш?

Карпо слу­хав усю ту роз­мо­ву й не знав, що їм ка­зать. В ха­ту ввiй­шов Кай­даш. Кай­да­ши­ха по­ча­ла йо­му жа­лi­тись на не­вiст­ку.

- I хто на­ра­яв нам бра­ти не­вiст­ку з тих ба­га­ти­рiв? - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха. - Луч­че бу­ло взя­ти ци­ган­ку, нiж ба­гач­ку з по­рожньою скри­нею.

- Я ва­шо­го си­на не си­лу­ва­ла ме­не бра­ти; я до вас з хлi­бом з сiл­лю не хо­ди­ла, по­ро­гiв ва­ших не об­би­ва­ла. Ви са­мi до ме­не прий­шли. - ска­за­ла Мот­ря тро­хи ти­хi­шим го­ло­сом, ос­те­рi­га­ючись свек­ра.

Старий Кай­даш роз­сер­див­ся на не­вiст­ку й по­чав на неї гри­ма­ти.

- Мотре! Ко­ли ти на­ша, то слу­хай ма­те­рi та ро­би дi­ло. Не сьогод­нi ж до нас при­ве­зе­на. Наш хлiб їси, нам i ро­би, а як нi, то ми те­бе й поп­ро­си­мо слу­ха­ти.

- Хiба ж я дур­но їм ваш хлiб? Од ран­ку до ве­чо­ра й рук не пок­ла­даю…

- А ти хо­тi­ла згор­ну­ти ру­ки та й си­дi­ти? Чо­го це ти роз­хо­ди­лась? Та я то­бi не по­див­лю­ся в зу­би! - крик­нув Кай­даш, i йо­го тем­нi очi заб­ли­ща­ли: вiн за­мах­нув­ся на Мот­рю ру­кою.

- Тату, в Мот­рi є чо­ло­вiк, - ска­зав по­ну­ро Кар­по. - ви не ду­же на неї ма­хай­те ку­ла­ка­ми.

Кайдаш спах­нув по­лум'ям.

- А ти чо­го ос­ту­паєшся за своєю жiн­кою? - крик­нув вiн на Кар­па. - Ко­ли хо­чеш, то я то­бi но­са втру.

- Ба не втре­те! Я вже не ма­ленький, - од­ру­бав Кар­по.

Блiде батько­ве ли­це ста­ло жов­те, не­на­че вiск. Вiн ки­нув­ся до Кар­па. Кар­по встав з ла­ви й став, не­на­че стовп.

- Що ви ме­нi цвi­каєте в вi­чi, не­на­че змо­ви­лись. Хi­ба я не ваш батько? Хi­ба ме­нi не мож­на в своїй ха­тi по­ря­док да­ти?

- Тату! Не ма­хай­те не ме­не ру­ка­ми, бо й у ме­не ру­ки є! - ска­зав Кар­по й со­бi зблiд на ви­ду. Йо­го чер­во­нi гу­би по­бi­лi­ли, не­на­че по­лот­но.

- Як вiзьму на­ли­га­ча, то я вас обох так об­чух­раю, що ви бу­де­те ме­нi по­ко­ря­тись.

- Тату! Ос­ту­пiться, про­шу вас, - ска­зав Кар­по, блi­дий, не­на­че смерть, - бо й я на­ли­га­ча знай­ду.

Кайдаш по­ба­чив, що Кар­по не жар­тує. Вiн не мов­чав батько­вi й ма­леньким, а те­пер по всьому бу­ло вид­но, що вiн го­во­рив не на вi­тер.

- Пху на те­бе, са­та­но! - плю­нув на­бiк Кай­даш i хрьопнув две­ри­ма так, що з по­ли­цi по­ле­тi­ло гор­ня й роз­би­лось на шма­точ­ки.

- Так, си­ну, так! Доб­ре го­во­риш з батьком, ще й жiн­ку свою нав­чаєш! Ти вiзьми ре­мiн­нi вiж­ки та заг­нуз­дай її так, щоб во­на й не по­во­рух­ну­лась. Ну, взя­ла со­бi не­вiс­точ­ку! Взя­ла со­бi в ха­ту бi­ду!

Мотря си­дi­ла ко­ло вiк­на, чер­во­на, як жар, i плу­та­ла нит­кою вздовж i по­пе­рек, i по ко­мi­рi, й по па­зу­сi. Кар­по вий­шов з ха­ти й со­бi хрьопнув две­ри­ма так, що вiк­на задз­ве­нi­ли. Кай­да­ши­ха й Мот­ря зос­та­лись у ха­тi вдвох. си­дi­ли ко­ло вi­кон од­на про­ти дру­гої й нi­би ши­ли, не пiд­во­дя­чи очей од шит­ва. В ха­тi ста­ло ти­хо, тiльки борщ бриз­кав вря­ди-го­ди здо­ро­ви­ми булька­ми, не­на­че ста­рий дiд гар­чав, а гус­та ка­ша нi­би стог­на­ла в горш­ку, пi­дiй­ма­ючи за­ту­жа­вi­лий вер­шок уго­ру. А зимнє сон­це гля­ну­ло ве­се­ло в вiк­но й заг­ра­ло ро­же­вим свi­том на бi­ло­му ко­ми­нi, на бi­лiй гру­бi й на­ма­лю­ва­ло до­лi чо­ти­ри шиб­ки з чор­ни­ми ра­ма­ми, з чуд­ни­ми ма­люн­ка­ми прос­то­го при­щу­ва­то­го скла. Мо­ло­ди­цi все си­дi­ли од­на про­ти дру­гої, все ши­ли й по­на­ши­ва­ли од злос­тi та­ких без­ко­неч­ни­кiв, що по­тiм прий­шлось їм дов­го ви­по­рювать та розп­лу­ту­ва­ти. Во­ни ши­ли, а ско­са все пог­ля­да­ли на то­го ка­пос­но­го вi­ни­ка, що сто­яв у кут­ку, пiд мис­ни­ком.

В ха­ту ввiй­шов Лав­рiн, узяв вi­ник i по­чав мес­ти дiл. Од вi­кон до са­мої пе­чi прос­тяг­ли­ся нi­би ог­ня­нi стов­пи, вит­ка­нi з сон­ця та дрiб­но­го по­ро­ху, кот­рий во­ру­шивсь в яс­но­му про­мiн­нi, не­на­че