Читати книгу - "Земля мертвих"

Він перетрусив три чверті садо-мазо-клубів у Парижі. А я тобі говорю про справжнього професіонала.

— Японець?

— Ні, він з Парижа. Влаштовує майстер-класи, шоу, конференції.

— Де мешкає?

— В XVI окрузі. То що?

Корсо поглянув на годинник: ще немає одинадцятої.

— Поїдемо моєю автівкою.

8

Барбі наполягла на тому, щоб сісти за кермо. Машина помчала вздовж набережних, і вона зайшлася розповідати про шібарі. Жінка на диво добре знала Матьє Веранна, але хтозна, чи й сама не була прихильницею таких практик.

Корсо завжди хотів збагнути, що саме приваблює Барбі в сексі. Але був упевнений лише в тому, що найбільше їй подобалося порпатися в темних проявах людської природи й подекуди вона надовго в них загрузала. Вважала себе «репортером душ».

— Твій знайомий узагалі має якийсь фах?

— Він фінансист. Керує хеджевим фондом для азійських інвесторів. Розривається між Парижем, Гонконгом і Токіо.

— У нього є родина?

— Дружина та двійко діточок, здається. Але на першому місці в нього бондаж — єдина пристрасть. Він заробляє бабло, утримує сім’ю, дбає про свою справу, як кожний банкір, проте існує стіна між справжнім життям і тим, що його найбільше збуджує.

— Де саме ти з ним познайомилася?

— Під час роботи в БПТЛ, нас тоді викликали на місце події. Один із сеансів шібарі закінчився невдало: якась жіночка зірвалася з гачка на стелі й розбила собі потилицю.

Він уявив картину й ледь не розсміявся. Липневе сонце вдарялося об каміння фасадів, але світло було лагідне, пом’якшене кількома хмаринками — воно ніби стиха залицялося до міста. Цілий квартал начебто причарували.

— Він був майстром церемоній?

— Ні. Я радилася з ним стосовно можливої похибки з боку… людини, що прив’язувала потерпілу.

— А ти сама, — докинув він, — не пробувала?

Барбі лише іронічно усміхнулася за кермом, що здавалося величезним у її тендітних ручках.

В авто запала тиша — вони саме минали Великий Палац і мчали в бік Ейфелевої вежі; ані сирени, ані мигалки — ніби парочка напідпитку, що їхала в чорному обшарпаному «Фольксвагені Поло».

Корсо занурився в роздуми. Знерухомлення, таємна зброя бажання… Він сам часто-густо прив’язував Емілію (поспіхом), коли вона погоджувалася побавитися у принижену незайману діву — гидкий поліціянт, увесь у чорному, сплутав їй руки… Зі своєю колишньою він пізнав темні й незабутні хвилини насолоди, що досягає вершини, ніби перегріта ртуть у градуснику. Тієї миті в уяві поставали атоми, що рухалися майже зі швидкістю світла. Щойно атоми наближаються до небезпечної межі, вони розширяються й перетворюються на чисту енергію, стають «чимось іншим». Так само відбувалося з самою Емілією: вона звивалася під мотуззям, і йому здавалося, що довкола неї розширюється ореол світла, утворюється сірчане ядро, яке загрозливо збільшується і ось-ось підірве його самого…

Він випростався на сидінні, намагаючись позбутися спогадів. Відтак поліціянт ніколи не силувався повторити ці вправи з кимось іншим. У його досвіді це був своєрідний пролам, який він швидше хотів закоркувати забуттям, роботою, ненавистю і, чом би й ні, насиллям, що зрідка навіть закінчувалося вбивством. Але не міг відкараскатися від набридлого питання: чи був він так само навіженим, як Емілія? Або гіршим від неї? Облудником? Адже сама болгарка цілком природно сприймала свою вдачу.

Міст Ґренель. Барбі повернула праворуч, перетнула Сену, потім проїхала вздовж Будинку Радіо, щоб потрапити на вулицю Ґро. І відразу вони опинилися в сплетенні вулиць з одностороннім рухом XVI округу.

Матьє Веранн мешкав на вулиці Доктора Бланша. Будь-якому копові адреса навіювала моторошні спогади. 14 січня 1986 року саме тут відбулася поліційна облава: БПТЛ і БРШР[20] повернули навтіки «Банду в перуках»[21] (банк містився в будинку № 39), але згодом усе пішло нанівець: хідник усіяли трупи, грабіжники повтікали, прихопивши заручників, а тоді копи, як відомо, збурилися й узялися вимагати відставки комісара, який був винний, за їхніми підозрами, у цій бійні.

19-й номер на вулиці виявився одною з тих прямокутних споруд без зайвих прикрас, що повиростали, мов гриби, у 50-60-ті роки в Парижі, зокрема в XVI окрузі. За низькими ґратами ховалося просторе подвір’я з двома цікавинками: викладеним лазурною керамічною плиткою хвилеподібним басейном і фонтаном-скульптурою із синтетичної смоли у формі боксерської рукавиці.

Корсо обожнював споруди, що нагадували модернізм попередньої епохи. Він знизу розглядав будівлю: одинадцять поверхів, п’ятдесят помешкань, що тулилися одне до одного, немов цукерки в прямокутній коробці. Велична споруда пихато й байдуже поглядала згори на весь квартал.

Вони переступили поріг. Усе найкраще чекало на них усередині. По всій довжині хол виходив вікнами у сад — складалося враження, ніби будинок висить у повітрі. Все відблискувало: засклений вхід, що відзеркалювався у дверях, які вели в парк, блискуча мармурова долівка, поштові скриньки в алюмінієвому облямуванні…

Не знати чому, але він вбачав у цій картині добрий знак: такі вишукані, прозорі декорації, напевно, ховали в собі якесь одкровення — просвіт у пітьмі.

9

Матьє Веранн був високим і цибатим, мав близько п’ятдесяти років. Посивіле волосся, кощаве обличчя — все в западинах. Конячі зуби, очі захланні, вибалушені, уважні. Повняві губи, ніби пришиті до кінчиків рота, заклякли у вищирі. Сміявся він аж страшно: тоді всі зуби ніби вигулькували з пащі з кровожерливим і оскаженілим вигуком «уррра!».

Корсо завжди ніяковів, якщо зовнішність людини пасувала до її фаху. Він знав, що не слід цьому довіряти, та все одно йому подобалося, коли суголосність згодом виявлялася справжньою.

Матьє Веранн скидався на сатира.

Він упустив їх у простору кімнату з низькою стелею і стінами, обшитим панелями. Меблі наче й не мінялися з 60-х років, коли їх виготовили, але Корсо здогадався: насправді йшлося про автентичні речі, придбані за шалені гроші. Ніби на підтвердження високої вартості гарнітура на стіні навпроти скляних дверей висіло широке полотно за підписом Ганса Арпа.

Із загальної картини вибивалася лише японка років двадцяти, на колінах якої лежав наплічник «Eastpak». Вона сиділа на тюльпаноподібному стільці із жовтою вовняною оббивкою. Дівчина не здавалася ні гарною, ні манірною і була схожа на ученицю ліцею, що засиділася в останніх класах.

Схилившись над телефоном, — лунали гугняві звуки якоїсь гри, — вона навіть не зволила підвести очі на гостей. Веранн не вважав за потрібне її відрекомендувати.

— Чим можу допомогти? — запитав він і вмостився на шкіряному червоному дивані.

Їм довелося всістися на кріслах «Egg».

— Ви щось чули про вбивство стриптизерки