Читати книгу - "Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті"

він не мав часу навіть поспати. Коли всі члени команди, а з ними й Фуміко, вирішили, що це завдання занадто складне й опустили руки, Горо самотужки успішно виправив помилку. Це було дивовижно. Зникнувши з роботи без дозволу й навіть не повідомивши про це нікого з колег, він порушив основні правила компанії. Та водночас показав свою відданість роботі й зробив те, що не вдалося іншим членам команди.

Фуміко щиро подякувала йому й вибачилася за те, що підозрювала його в причетності до тієї помилки. Горо лише посміхнувся й похитав головою.

— Гаразд, може, пригостиш мене кавою? — запитав він.

Отоді Фуміко закохалася.

Після успішного завершення проєкту вони повернулися до своїх компаній, і Фуміко майже не бачилася з Горо. Але вважала, що обіцянки треба виконувати, тому, щойно з’являлася вільна хвилинка, запрошувала Горо до різноманітних закладів, аби щоразу пригостити його кавою.

Підхід Горо до роботи свідчив про те, що він звик без зайвих слів виконувати поставлені завдання. Коли працював задля певної мети, то більше ні на що не зважав. Уперше Фуміко дізналася, що головний офіс компанії TIP-G, яка розробляла MMORPG, розташовано в Америці, коли прийшла до Горо в гості. Вона бачила, з яким захватом він розповідає про роботу в TIP-G, і навіть почала хвилюватися. «Коли його мрія здійсниться, що він вибере — її чи мене? Мабуть, не варто думати про це так, адже тут неможливо порівнювати. Але якщо…»

Відтак потроху Фуміко почала усвідомлювати, як багато втратить з переїздом Горо. Дійшло до того, що вона сумнівалася в його почуттях до себе. Час минав, і тієї весни Горо нарешті отримав пропозицію від омріяної компанії. Його мрія здійснилася.

Виявилося, що Фуміко мала підстави для хвилювання. Горо вибрав переїзд до Америки. Він вибрав мрію. Фуміко дізналася про це минулого тижня, у цьому кафе. Вона розплющила очі, почуваючись спантеличено, ніби щойно прокинулася.

Відчуття, ніби вона була привидом і крутилася в повітрі, як мерехтлива кавова пара, минуло, і Фуміко знову відчула свої кінцівки, які до того здавалися зовсім нерухомими. Запанікувавши, вона взялася обмацувати своє тіло й обличчя, аби переконатися, що все на місці. Коли дівчина нарешті опанувала себе, то побачила перед собою чоловіка, який спантеличено спостерігав за її дивною поведінкою.

То був Горо. Вона не могла помилитися. Горо, який мав би бути в Америці, сидів прямісінько перед нею. Фуміко зрозуміла, що таки повернулася в минуле. Вона відразу здогадалася про причину його спантеличеності. Жодних сумнівів, вона повернулася в той день минулого тижня. У кафе все було точнісінько таким, як вона запам’ятала.

Чоловік на ім’я Фусагі сидів за найближчим до входу столиком з розкритим журналом. Гіраї — біля барної стійки, навпроти неї — Казу. А за столиком у дальньому кінці кафе, де минулого тижня сиділи вони, був Горо. Лише одне змінилося: сама Фуміко сиділа на іншому місці.

Минулого тижня вона сиділа навпроти Горо. А тепер опинилася на стільці, який зазвичай займала жінка в білій сукні. Вона була навпроти Горо, проте їх розділяв один столик. Він так далеко. А втім, річ тут була зовсім не у відстані, а, радше, у тому, що все видавалося якимось неприродним. І спантеличений вираз обличчя Горо був цілком зрозумілим.

— …

Хай там як, вона не могла залишити свій стілець. Таким було одне з правил. «А що, як він запитає, чому я сиджу тут? Що я йому скажу?» Від цієї думки у Фуміко перехопило подих.

— О Господи, уже так пізно? Вибач, мушу йти…

Хоча Горо й здавався розгубленим, та, попри цю дивну ситуацію з різними столиками, він сказав точнісінько те саме, що й минулого разу. Схоже, це було ще якесь таємне правило мандрівки в минуле. Його слова так доречно нагадали Фуміко, у який час вона повернулася.

— Ох, нічого. Усе гаразд. У тебе обмаль часу? У мене теж.

— Що?

— Вибач…

Вони не могли порозумітися, і розмова зайшла в глухий кут. Хоча Фуміко знала, у який час повернулася, вона все одно була збентеженою, адже це вперше їй довелося здійснити мандрівку в минуле.

— Що?

— …

Аби трохи заспокоїтися, вона відсьорбнула кави, спостерігаючи над чашкою за реакцією Горо. «О ні! Кава вже не гаряча, а тепла! Зовсім скоро вона охолоне!»

Фуміко стривожилася. За такої температури вона вже могла випити її всю. Це був неочікуваний недолік. Фуміко кинула сердитий погляд на Казу за барною стійкою. Її дратував незмінний байдужний вираз на обличчі дівчини. Але це ще не все…

— Ох… Така гірка.

На смак кава була ще гіркішою, ніж вона думала. То була найгіркіша кава, яку їй доводилося куштувати. Дивні слова Фуміко ще більше спантеличили Горо.

— …

Потираючи шкіру над правою бровою, він зиркнув на свого годинника. Боявся спізнитися. Фуміко це розуміла, тому квапливо додала:

— Гм… Я маю сказати тобі щось важливе.

Вона насипала з цукорниці перед собою цукру у свою каву. Додавши ще й молока, почала енергійно перемішувати напій, вистукуючи ложкою об стінки чашки.

— Що?

Фуміко не знала, чому він насупився — бо вона додала до кави стільки цукру чи, може, бо не хотів тієї миті говорити про щось важливе.

— Я маю на увазі… Хочу як слід усе обговорити.

Горо знову поглянув на годинник.

— Зажди-но…

Фуміко відсьорбнула підсолодженої кави й схвально кивнула. До зустрічі з Горо вона не пила каву. Але запрошення покавувати стало приводом побачитися з ним і посприяло їхнім подальшим зустрічам. Спостерігаючи, як Фуміко, яка доти ненавиділа каву, гарячково підсолоджувала її й доливала молока, Горо іронічно посміхнувся.

— Агов, це серйозна справа, а ти тут насміхаєшся, бо я п’ю каву…

— Зовсім ні.

— Ще й як насміхаєшся! Навіть не намагайся заперечувати, усе написано на твоєму обличчі, — нетерпляче перебила його Фуміко.

— …

Вона відразу пошкодувала, що ось так перервала їхню розмову. Вона доклала стільки зусиль, аби повернутися в минуле, і тепер поводилася майже так само, як і минулого тижня. Знову відштовхувала його цими безглуздими звинуваченнями.

— …

Збентежений, Горо підвівся. Він звернувся до Казу за барною стійкою.

— Перепрошую… Скільки я маю заплатити? — Він потягнувся за рахунком.

Фуміко розуміла: якщо вона не завадить Горо, він оплатить рахунок і піде.

— Зачекай!

— Усе гаразд, краще залишмо все як є.

— Це не те, що я прийшла тобі сказати.

— Що?

«Не їдь».

— Чому ти не обговорив цього зі мною?

«Я не хочу, щоб ти їхав».

— Ну, це…

— Я знаю, наскільки важлива для тебе ця робота… Я ж не заперечую, щоб ти їхав до Америки… Я не відмовлятиму тебе…

«Я думала, що ми завжди будемо разом».

— Але принаймні…

«Невже про це думала тільки я?»

— Я хотіла, щоб ти обговорив