Читати книгу - "Записки скаженої малороски , Мирослава Русава"

– Ти хто така?

– Вибач, будь ласка – хлюпнула незнайомка носом – я тебе не побачила.

– Ну як же! І що? Бігла зі скелі скинутися?! – не повірила я ні на грам.

– Я нічого не бачила із-за сліз – пояснила вона і, здається, знову зібралась плакати...

Не сказати, що я повірила, але зброю прибрала, а коли незнайомка підвівшись на ноги, невпевнено обізвалася: «Мене Ольгою звати» я зовсім втратила свій войовничий настрій.

Ця особа підозри не викликала. Лише співчуття.

– І звідки ж ти така, Ольга, узялася?... – іронічно запитала я. Моє питання було риторичне і відповіді я не чекала, але Ольга все ж таки відповіла:

– З інституту шляхетних дівчат – впалим голосом пояснила дівчина.

– Шляхтянка? – вигнула я брови – О, як все запущено… І чого ж тобі у інституті не сидиться?

– Там погано! Там не годують, як солдат муштрують, залякують…

– Так нащо ти туди пішла? – без особливої цікавості спитала я, знову сидячись на розстелену на краю скелі кофтину. Питання знову було риторичне, але Оля знову відповіла:

– Мене батьки туди відправили. Раніше це гарний заклад був… Викладачі кращі в країні, а коли приїхала ця Відьма... – вголос заплакала вона.

Не встигла я що-небудь сказати, як на нас налетіли якісь чоловіки і заламавши руки, затулили рота. Нас в прямому сенсі закинувши на плече, віднесли у якийсь кабінет, звідки мене, зрозумівши, що я не та, кого шукають швидко виперли.

Мене не дуже ввічливо пнули з порогу носом у сніг.

– Джентльмени, блін! – бухтіла я, отрушуючись.

Я б може б і забула про цей випадок, але чогось він ніяк не йшов з моєї голови. Я все ще не мала грошей, а тому влаштувалася прибиральницею (а разом з тим і офіціанткою) у одній таверні, за дах над головою та їжу на тарілці.

Скажу чесно, люди туди ходили різні... Але мене ніхто не чіпав, оскільки я від природи не мала на зріст і маю переконливу силу духу і тіла. Крім того, ніж на поясі якось сам собою відлякував п'яниць, лиходіїв і інших «цікавих» осіб, що тут водилися.

Господарем таверни також була жінка, а тому прекрасно все розуміючи, вона дозволяла мені носити зброю і навіть мій улюблений чоловічий одяг. Поваром була ця ж сама не молода пані, а крім мене з робочих ще був якийсь веселий хлопець – вишибала, і молода жінка з добрим поглядом, яка працювала офіціанткою і помічником повара. Але з ними я майже не спілкувалася. Тоді я була значно більш скритною і недовірчивою. Вільний час я проводила у місцевій бібліотеці.

Одного разу, коли я пізно увечері йшла до таверни мені зустрілася цікава картина: два юнака, схожі одне одного, як дві каплі води, з бездушними поглядами намагалася заламати руки якісь дівчинці... мабуть, теж інститутці.

Ця незнайомка була також вдягнена у кофейного кольору сукню, легку кофтину, фартух і білі рукава, але у цієї дівчини було буйне риже волосся, а у погляді сяяла впевненість і готовність боротися, замість переляку і сорому Ольги...

– Ану пішла! – наче кобилу, вдарив дівчину батогом один з близнюків.

– Нікуди я не піду! – з силою виривалася з рук дівчина, але і на неї знайшли управу.

– Ніхто не втече з інституту – бездушним ехом рознісся вулицею чоловічий голос.

«Все ж таки інститутка – подумала я – і що ж це за інститут про який ніхто в місті не розмовляє, але учні регулярно тікають?»

Мені згадалась розповідь Ольги: «Все було добре, поки не приїхала ця відьма…».

«Що ж це за відьма?» – зацікавилася я.

Альберт знає, що якщо я чимось зацікавилася, то чорта з два ви мене зупините. Але тоді ж не було Альберта! А отже і розуміти це було нікому. І зупинити також. Хоча, хто знає, може це доля підштовхувала мене?

Ех, краще б не штовхала!

Наступного дня, ввечері, коли мене змінила помічниця кухара на роботі я пішла шукати цей самий інститут. Язик, як кажуть, до Києва доведе. Мене ж цей цікавий орган людського тіла довів до маєтку Кочубея.

Заглянувши у єдине вікно, де горів ледь помітний світ від свічок, я побачила величезну кімнату. Здається, їдальню. Довгі столи, заставлені їжею. Дівчата без особливої цікавості ковирялися у своїх тарілках. Стояла повна тиша. Якийсь відчай витав у повітрі.

Що мене здивувало, вчителі були вдягнені в теплий одяг. Дівчат же, здається, морили холодом. Плаття були легкі, а каміни не горіли.

«Щось дивне тут відбувається» – подумала тоді я, але помилилася. Виявляється, ще нічого не відбувалося. Відбуватися почало, коли в зал увійшла та сама учорашня руда дівчина.

– Яна, ти де була? – зло блиснули очі вчительки.

– Вибачте за запізнення – вибачилась інститутка.

– Леді немає права на запізнення – бездушно і гулко звучав цей жіночий голос.

– Я була у бібліотеці! – впевнено заявила дівчина і вихватила розг.

– А тепер пішла і стала он там – витримав театральну паузу, у яку дівчина намагалася стримати сльози, сказала та ж дивна жінка закутана у сіру хустину.

«Скажена?» – подумала я, але подальші дії, ніби підтверджуючи здогад, мене здивували не менше.

Яну поставили на стілець перед двома довгими столами, з книжками на голові без права поворухнутися. За кожен рух інститутці прилітало батогом від двох бездушних близнюків, що стояли один спереду, другий – ззаду.

«І це, типу, їхні міри виховання? – замислилася я – І чому ж вони вчать? Бути німим і безправним рабом?»

Я жахалася. Якщо так поводяться з дітьми шляхтичів, то що ж з селянами роблять? Чесно кажучи, якось по-іншому я уявляла собі навчання у інституті шляхетних дівчат.

Йдучи морозною вулицею ніким не помічена, я думала, що все це якось підозріло.

Треба було терміново поспілкуватися з кимось із інституту.

 

Дихнув на замерші голі руки, я завмерла. На спині з'явилося чітке почуття чужого, ворожого і настороженого погляду. Зло підвивав вітерець... місяць заливав сріблом сніжний парк біля маєтку...