Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

178
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 174
Перейти на сторінку:
й потребували провіанту… Убогий хутір, кілька халуп, правду кажучи, землянки, мазанки. Ніде й сліду вогню, жодного диму, жодного світла, й тиша, така степова тиша, що мурашки по спині бігають, ні собака не загарчить, ні худоба не зареве, ні віз не заскрипить. Нічого. В’їжджаємо, зброя напоготові. Одразу видно, щось трапилося, бо жодна халупа не стоїть прямо: стіни похилені, двері вибиті з рам, дахи обсунулися. З реманентом те саме, наче його хто деформував у лещатах, дошки криві, кола покручені, стовпці потріскали. Їдемо до колодязя — колодязь завалено. Зазираємо до загород. Тварини мертві, тільки мухи кишать над падлом. «Пошесть», — хтось шепоче. Командир наказує перевірити, що з людьми. Зазираємо до халуп. З людьми те саме — трупи. Відганяємо мух. Обличчя, наче в потопельників, опухлі, розм’яклі. А водночас червоні й чорні, мов від опіків. Об’їжджаємо село, дивимося на землю. Іде слід з півночі на південь, шириною у чотири вози: земля розкопана, вивернута, розрита, але не від оранки, а так, ніби сама розсипалася, розмилася, розумієте, немає жодного сліду від знаряддя. Навіть каміння на цьому тракті розтріскане, гравій потрощений. Дивимося один на одного. «На південь», — каже командир. Їдемо — але ніч, треба зупинитися. Уранці слід одразу уривається. Є, а далі нема — посеред степу, місце, як місце, але тут земля вивернута, а за кільканадцять кроків уже трава зеленіє. «На північ, — каже командир, — назад». Їдемо. Минаємо село, слід уже чіткий, можна їхати риссю. Пополудні, за яких тридцять миль, бачимо оте на горизонті. Одразу стає зимно. Ще трохи, й подих замерзає на устах. «Лютий», — міркуємо. Пам’ятаєте, у тисяча дев’ятсот дванадцятому на захід від Західного Бугу про лютих тільки й гомоніли. «Лютий», — кажемо собі, й шнуруємо куртки, загортаємося у плащі, квапимо коней. Тільки потім, коли я повернувся до Царства й почитав газети з Галичини, то зрозумів, що то було. Кьоніґсберзька експедиція знайшла тоді щось подібне у Великому Князівстві Фінляндському, в Ніландській губернії. Перший бурульник.

Він повернув фотоальбом у мій бік. Тепер, коли на столі горіла лампа, все, що перебувало поза межами її блиску, ховалося у подвійних тінях; вистачало лише раз зазирнути в пляму світла, аби усе зовнішнє віддалося під владу ночі. Зате тут, у світлі, предмети були ближчими, теплішими, приязними людині, самі підсувалися під дотик, підносилися до очей. Я простягнув руку за альбомом. Тадеуш Кожинський вказав своєю деформованою десницею на фото на першій сторінці.

Вісім чоловіків позують для світлини, стоять у полі з ґвинтівками в руках або, спираючись на люфи, в шерензі. Їхні куртки нагадують сірі мундири стрільців, а решта — решта нагадує лахміття. Неголені, проте з чистими обличчями. Вони не посміхаються. День, над ними чисте небо. Позаду — масив лискучої білости.

Чорна кукса вказує на наступні фотографії. Тут уже видно сам бурульник. Він тягнеться на п’ятдесят метрів, може й більше. Фотографія не найкращої якости: хто б із них не брав зі собою камеру, він не взяв, звичайно, найкращого обладнання. Він не міг також охопити бурульника панорамою згори, бо то рівнина без пагорбів. Тут є лише ракурси з висоти людського зросту, може із сідла, й лише ракурси зовнішніх шарів.

То не будинок, і не скульптура, й не живий організм. Люті входять в оте й виходять, але з однаковим успіхом можна було би сказати, що бурульник їх ковтає і випльовує. Так само годі сказати, чи завислі над містами Азії та Європи гнізда лютих — це просто місця, де кілька або кільканадцять лютих змерзлися разом, — чи щось більше, щось цілком інше.

Бурульник є тим супроти гнізда, чим гніздо — супроти одного лютого. Але у випадку бурульника ми вже точно знаємо, що він є чимось більшим, ніж просто сумою лютих. На знімках увічнено ув’язнені в кризі уламки сільськогосподарського реманенту, предмети домашнього вжитку, половину столу, горщик, ікону, уламок ковадла, й речі менш довговічні — випічку зі збіжжя, в’язанку цибулі, кільце ковбаси й частини тіл, звіриних і людських, і їхні внутрішні органи, й об’єкти, які абсолютно незмога розпізнати на цьому чорно-білому зображенні. Крижані утворення неначе відповідають формою замкнутим у них реквізитам. Із землі стирчить похила бурулька, в якій висить над рівниною чверть гладкої жінки, увінчана дивною карикатурою людської стопи.

Проте степове сонце, віддзеркалюючись у кризі, розмиває деталі бурульника білими відлисками.

— Без збільшувального скла ти не побачиш, але оцей ось фраґмент, — клішня, що колись була кісткою вказівного пальця, торкається фотографії, — це щось схоже на обличчя, з іншого боку воно навіть має заплетену косу, але все розтягнуто за вертикаллю, поглянь, ніс, рот. Тут, тут. Сім метрів, принаймні.

Він показує наступну світлину. Я нахиляюся, мало не торкаючись носом альбому. Світло лампи зігріває мені обличчя й шию.

— Більше фотографій ми не маємо, камера не витримала морозу. То мала бути хроніка волі, а не паноптикум криги.

Він закриває книгу.

Я знову випрямляюся; руки залишаються у колі тремкого блиску — я відсмикую їх, коли Кожинський дивиться на них.

— Далі, за тим фраґментом, — продовжив він, відкашлявшись, — була затока, тобто розрив у зовнішній формації криги й вилом, що вів усередину, неначе коридор між білими стінами. Я хотів спробувати туди в’їхати, принаймні побачити, що ховається у бурульнику, якщо там ховається щось більше, ніж те, що ми вже бачили. Командир заборонив.

… Тоді за отвором коридору, в другій стіні, східній, ми побачили того юнака, ув’язненого в кризі. Фотографії немає, мусиш довіритися моїй пам’яті. Він був занурений у бурульник аж до ребер. Але він не зав’язнув стоячи, радше лежав, — близько трьох метрів над землею. Над ним ще звисав жмут мерзлоти із замкненою у ньому половиною гончарного круга; увесь той масив був приблизно півкруглим. На юнака в кризі ми відразу ж звернули увагу, проте заледве як хтось вигукнув: «Дихає!», і ми побачили хмарки пари перед посинілим обличчям, під звішеною на груди головою, прикритою волоссям у паморозі. Він жив. Дихав.

… Розкувати бурульник! Ми лиш могли настільки до нього наблизитися, щоб торкнутися нещасного, мороз накочувався гострими хвилями: глибший вдих, і душа в людині замерзає. Хтось вистрілив у стіну, за метр під ув’язненим. Куля застрягла в кризі; навіть тріщини не з’явилося. Що робити? Командир наказав розпалити вогнище під хлопцем. Ми звезли дрова і хмиз. Завдяки цьому можна було постояти там деякий час, підвести до стіни коня. Я мав ще трохи самогону, хотів напоїти нещасного із сідла. Він і далі був непритомний, звисав там безвольно. Я не міг відкрити

1 ... 10 11 12 ... 174
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крига. Частини І–ІІ», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крига. Частини І–ІІ"