Читати книгу - "Буфонада, або Більше не самотні"

у старої-престарої відьми.

— Я їх ненавиджу, я їх ненавиджу, я їх ненавиджу, — повторювала вона.

• • •

Небагато хвиль спливло, коли мати недвозначно просичала, кого саме вона ненавидить.

— Я ненавиджу Вілбура Рокфеллера Свейна і Елізу Меллон Свейн.

Розділ 10

Того вечора наша мати тимчасово втратила розум.

Я добре її пізнав у дальші роки.

І хоча я так і не навчився її любити, як, до речі, не навчився любити нікого взагалі, я захоплювався її непохитною порядністю у ставленні до всіх і кожного.

Вона не була майстром образ. Говорила вона на людях чи віч-на-віч, нічия репутація ніколи не страждала.

Отже, то була зовсім не наша мати, котра сказала напередодні нашого дня народження: «Як я можу любити графа Дракулу і його неоковирну наречену?» — маючи на увазі нас з Елізою.

То була не зовсім наша мати, котра спитала в нашого батька:

— Як, на Бога, я могла народити оцю пару слинявих тотемних стовпів?

І все таке решта.

• • •

Щодо батька, він стискав її в обіймах. Він ридав від любові й жалю.

— Калебе, о Калебе, — повторювала вона у його обіймах, — то була не я.

— Звісно, ні, — казав він.

— Пробач мені, — казала вона.

— Звісно, — казав він.

— Чи пробачить мені Бог? — питала вона.

— Вже пробачив, — відповідав він.

— В мене ніби диявол раптом вселився, — сказала вона.

— Так воно й було, Тиш, — сказав він.

Розум поступово повертався до неї.

— Ох, Калебе, — сказала вона.

• • •

Щоб не здалося, ніби я напрошуюся на співчуття, дозвольте одразу зауважити, що в ті часи ми з Елізою були приблизно так само вразливі, як Великий Кам’яний Лик з Нью-Гемпширу.[4]

Любов батька й матері була нам потрібна так само, як рибі парасолька, за відомою приповідкою.

Отже, коли наша мати погано висловилася про нас, навіть побажала, щоб ми померли, наша реакція була суто інтелектуальна. Ми любили розв’язувати проблеми. Можливо, проблема нашої матері належала до тих, які ми могли розв’язати, — звісно, за винятком самогубства.

Вона, зрештою, опанувала себе. Вона загартувалася так, що могла б відзначити цілу сотню наших з Елізою днів народження, у разі якби Бог вирішив випробувати її в такий спосіб. Але до того, як це з нею сталося, вона сказала таке:

— Я б усе віддала, Калебе, за найменший прояв розумності, за крихітну іскру людськості в очах бодай одного з близнюків.

• • •

Це було легко влаштувати.

Гей-го.

• • •

Отже, ми з Елізою повернулися до її спальні і намалювали великий знак на простирадлі. Потім, коли батьки наші міцно заснули, ми прокралися до їхньої кімнати крізь знімну задню стінку великої шафи. Ми повісили знак на стіну, щоб вони його побачили одразу, щойно розплющать очі.

Ось що ми написали:

ДОРОГІ MATER І PATER: МИ НІКОЛИ НЕ СТАНЕМО ГАРНИМИ НА ВРОДУ, АЛЕ МИ МОЖЕМО БУТИ ТАКИМИ РОЗУМНИМИ АБО ТАКИМИ ТУПИМИ, ЯК ТОГО ВІД НАС ВИМАГАТИМЕ СВІТ.

ЗАВЖДИ ДО ВАШИХ ПОСЛУГ,

ВІДДАНІ ВАМ

ЕЛІЗА МЕЛЛОН СВЕЙН ВІЛБУР РОКФЕЛЛЕР СВЕЙН.

Гей-го.

Розділ 11

В такий спосіб ми з Елізою зруйнували наш Рай — нашу державу на двох.

• • •

Наступного ранку ми прокинулися раніше за батьків, до того, як слуги могли прийти одягати нас. Ми ще вважали, що перебуваємо в Раю, коли одяглися самі.

Я обрав для себе консервативний синій у тоненьку смужку костюм-трій-ку, а Еліза, пригадую, зупинилася на кашеміровому светрі, твідовій спідниці і перлах.

Ми домовилися, що спершу говоритиме Еліза, бо вона мала красиве, глибоке контральто. Мій голос був неспроможний проголосити втішно, проте переконливо, що світ фактично перевернувся з ніг на голову.

Не забувайте, будь ласка, що майже єдиними словами, які від нас доти чули, були «Бу», «Ду» і все таке решта.

Тут, у вестибюлі з колонами зеленого мармуру, ми натрапили на Овету Купер, нашу дипломовану няню. Вона була ошелешена, побачивши, що ми встали і самі одягнулися.

Втім вона не встигла це прокоментувати, бо ми з Елізою притулилися головами одне до одного, торкаючись скронями. Той один на нас двох геній заговорив з Оветою Елізиним голосом, чарівним, як віола.

Ось що промовив той голос:

— Доброго ранку, Івето. Для нас усіх сьогодні розпочинається нове життя. Як ви бачите й чуєте, ми з Вілбуром більше не ідіоти. Минулого вечора сталося диво. Здійснилися мрії наших батьків. Ми зцілилися.

Стосовно вас, Овето: вам залишаються ваші покої і кольоровий телевізор, можливо, вам підвищать зарплатню — як винагороду за те, що ви зробили, аби це диво сталося. Ніхто з персоналу не відчує змін, за винятком однієї: жити тут стане легше й приємніше, ніж раніше.

Овета, похмура опецькувата мешканка Нової Англії, завмерла, загіпнотизована, як кролик перед удавом. Але ми з Елізою не були удавом. Коли ми притулялися головами, ми були найлагіднішим з усіх геніїв, яких знав світ.

• • •

— Ми вже більше не користуватимемося кахельною їдальнею, — казав Елізин голос. — Манери в нас вишукані, як ви матимете нагоду переконатися. Будь ласка, розпорядіться, щоб нам подали сніданок у солярій, і повідомте, коли наші мати й батько підведуться. Було б чудово, якби відтепер ви зверталися до нас з братом «мастере Вілбур» і «містріс Елізо»[5]. Тепер можете йти і розказати всім про це диво.

Овета стояла приголомшена. Зрештою, мені довелося клацнути пальцями перед її носом, щоб вона очуняла. Вона зробила кніксен.

— Як накажете, містріс Елізо, — сказала вона. І пішла оголошувати новину.

• • •

Коли ми розташувалися у солярії, решта персоналу боязко заглядала туди — подивитися на молодих хазяйку й хазяїна, на яких ми перетворилися.

Ми віталися з ними, називаючи їхні повні імена. Ми ставили їм приязні запитання, які свідчили, що ми добре знаємося на подробицях їхнього життя. Ми вибачилися, що, ймовірно, налякали котрогось з них своєю раптовою зміною.

— Просто ми не уявляли, — сказала Еліза, — що хтось хотів, аби ми були розумні.

На той час ми вже оволоділи ситуацією настільки, що і я наважився заговорити про важливі речі. Мій тонкий голос вже б не видався жалюгідним.

— За вашої підтримки, — сказав я, — ми прославимо цей особняк розумом, як досі він був