Читати книгу - "Ключ до майбутнього., Андре Буко"

3. Знайомство.

Мій живіт видав тихе, але красномовне бурчання. Кук, усміхнувшись, відразу запропонував:

— Ходімо в їдальню, ти ще нікого з команди не знаєш. Заодно познайомлю тебе з тими, з ким працюватимеш найближчим часом.

 

Ми пройшли через кілька коридорів, доки не опинилися в затишному приміщенні, яке радше нагадувало елегантне кафе, ніж стандартну  їдальню. Стіни були світлими, з жовтуватим підсвічуванням, а меблі — з матеріалу, схожого на порцеляну, з витонченими лініями. У приміщенні стояло вісім овальних столів. За двома з них сиділи люди, які, помітивши Кука, відразу підвелися.

 

— Денисе, знайомся, — почав професор, підводячи мене до першого столу, — це наша команда.

 

Сержант Рос

 

Першим до мене підійшов величезний чолов’яга з гігантськими плечима. Його важкий погляд, здавалося, пронизував мене наскрізь. Ліву частину обличчя покривав металевий імплант, але двоє очей живе і штучне, яке швидше за все було вдалою імітацією, дивилися однаково суворо.

 

— Рос, наш захисник, спец по зброї і виживанню, — коротко представив його Кук.

 

— Приємно познайомитися, — я простягнув йому руку.

 

— А я думав, земляни менші, — пробурмотів він, стискаючи мою долоню так, що кістки ледве не затріщали.

 

Я змусив себе усміхнутися. Рос відпустив мою руку і коротко кивнув, а Кук повів мене далі.

 

— Фурі.

 

Наступною була жінка років 40. Вона здалася мені сильною і впевненою. ЇЇ шкріа,  світла, майже сіра, сильно контрастувала з довгим рудим волоссям. А очі були чорні наче вуглинки. Фурі міцно потисла мою руку, і я ледь не здригнувся: під її синтетичною шкірою явно відчувалася металева структура.

 

— Щось не так? — запитала вона з легкою посмішкою.

 

— Просто… це несподівано, — чесно зізнався я.

 

— Втратила руку ще в дитинстві. На Нарії виживати нелегко, — пояснила вона, жестом показавши на праву руку. — Але тепер це не проблема.

 

— Фурі була моєю найкращою студенткою з лінгвістики, — додав Кук із гордістю. — Вона спеціалізується на древніх технологіях.

 

— Ще побачимо, хто з нас краще розуміється на минулому, — підморгнула вона, і я відчув, що з цією жінкою буде непросто.

 

—  Професор Кхал —  відрекомендувався наступний член команди.

 

Поруч стояв літній чоловік, значно нижчий за інших, але з такою добродушною посмішкою, що я відчув тепло навіть без слів.

 

— Професор Кхал, наш геолог і планетознавець, — представив його Кук.

 

— Геологія — це мій спосіб бачити те, що інші не помічають, — сказав Кхал, потискаючи мою руку. Його долоня була м’якою і теплою, а шкіра мала мідний відтінок. Він був лисий з сивою бородою, але захоплення в очах говорило про не згаслу пристрасть до своєї справи.

 

— Сподіваюся, ви розкажете мені щось цікаве про геологію, професоре, — сказав я.

 

— Якщо матимеш терпіння слухати старого, — пожартував Кхал, продовжуючи усміхатися.

 

Кук підвів мене до Ліе, яка стояла трохи осторонь і спостерігала за всім із цікавою посмішкою.

 

— Ліе ти вже бачив, але, мабуть, вона ще не встигла показати всі свої таланти.

 

— Ще буде час, — відповіла вона.

 

Після знайомства всі знову сіли за свої місця, а Ліе повела мене до невеликого пристрою в кутку приміщення.

 

— Це наш харчовий синтезатор. Давай я допоможу тобі щось замовити, — сказала вона.

 

— Може, почнемо з чогось простого? — запропонував я.

 

Ліе активувала синтезатор і запропонувала вибрати страву. Я довго думав, поки вона не підказала:

 

— Печена картопля і шашлик. Я вгадала? Трішки ознайомилася з архівами, щоб розуміти, чим жили люди 21 століття.

 

Пристрій видав тихий шум, і за кілька секунд на тарілці з’явилася ідеальна порція: ароматна картопля з золотистою скоринкою і соковитий шашлик.

 

— Непогано, — зізнався я, куштуючи перший шматок.

 

— А тепер щось складніше. Що ти хочеш? — запитала вона.

 

— Борщ.

 

Ліе підняла брови, зацікавлено дивлячись на мене.

 

— Опиши його.

 

— Червоний, гарячий, зі шматками буряка, капусти, картоплі, з ароматом часнику та сметаною зверху.

 

Синтезатор спробував створити борщ, але вийшло щось більше схоже на вінегрет де овочі пустили сік і все залите білою речовиною скоріше схожу на кисле молоко.

 

— Ні, не так, — я зітхнув, після того як покуштував.

 

— Тоді спробуй ось так, — запропонувала Ліе, вказуючи на невеликий диск на панелі синтезатора. — Доторкнися долонею, уяви собі інгредієнти, аромат, винляд.

 

Я заплющив очі, торкнувся диска і зосередився. Переді мною в уяві постала глибока тарілка борщу. Аромат свіжого кропу, насичений червоний колір, який дає буряк, легка кислинка томатів та квасоля. Ложка захоплює шматочок капусти, буряка і м’яса, а сметана додає ніжного смаку, розчиняючись у гарячій юшці.

 

— Тепер уяви, як це має смакувати, — підказала Ліе.

 

Я уявив смак до найменших деталей, зосереджуючись на кожній ноті. І тут синтезатор знову запрацював.

 

— Дивись, — сказала Ліе.

 

Переді мною з’явилася тарілка борщу, який виглядав майже ідеально.

 

— Ну, тепер можна жити, — пожартував я, сівши за стіл і взявши ложку.

 

Я насолоджувався ароматом борщу, який Ліе допомогла мені відтворити за допомогою синтезатора, коли до нас підсів професор Кук. Він приніс із собою келих із густою, непрозорою рідиною, схожою на шоколадний коктейль.

 

— Ден, — почав він, — тобі потрібно дотримуватись режиму харчування. Три рази на день — звичайні страви, а ще ось це, — він показав на свій келих. — Енергетичний коктейль. Він багатий на білки, мікроелементи та адаптогени. Це важлива частина програми, щоб твій організм успішно прийняв симбіонта.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍