Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

Поправивши халат, щоб ненароком не показати нічого зайвого, я рушила до невеликої арки, під якою знаходились садові гойдалки. На мій подив там сидів Володимир. Побачивши мене, він відразу вскочив на ноги і вклонився:

— Вас щось турбує, панно?

Я сіла поруч:

— Не певна, що маю вам цього казати, але мене турбує граф.

Володимир посміхнувся:

— Дозволите мені сісти? — Я кивнула. — Я знайомий з паном Радимиром вже більше 20 років. Його батьки найняли мене, коли помітили, що молодий пан почав якось сильно виділятися серед однолітків. В один день на нього раптом почали приходити скарги одна за одною. Він почав втрачати друзів. Від його сімʼї почали відвертатися. Коли востаннє їх покликали на обід, хлопчик господарів зламав деревʼяного солдатика пана. Пан казав, що той хлопчик зробив це навмисно і вимагав вибачень, але йому ніхто не вірив. Тоді в серцях він крикнув, що бажає тій сімʼї згоріти в пеклі. І хоча графиня після цього довго вибачалась, запрошувати на обіди їх перестали. А через кілька днів прийшла звістка: будинок тієї сімʼї згорів. Сталася пожежа. Всі загинули.

— Який жах! — вигукнула я, прикривши рота рукою. — То він тому не хоче зайвий раз розмовляти зі мною? — додала майже пошепки.

— Пан Радимир насправді дуже добра людина. Його доволі часто просять бути суддею в різних конфліктах. Також час від часу до нього за допомогою звертається князь чи його сини. Але раніше він завжди був сам: ніколи не проявляв ні до кого особливої симпатії, спілкувався переважно через дощечку. Я вже почав хвилюватися, що він так і проведе все своє життя в самотності, але одного дня пан зізнався мені, що дехто все ж зміг зацікавити його. Не роздумуючи, я приніс йому конверт і аркуш паперу.

— І після цього граф написав мені листа?

— Повірте, панно, те, як він спілкується з вами, він ще ні з ким так не спілкувався! Ви для нього набагато важливіші, ніж гадаєте! — Володимир встав переді мною на коліна і взяв мене за руку. — Тому я благаю вас, панно, дайте йому шанс! Я допомагатиму усім, чим тільки зможу!

Зніяковівши від такої відвертості, я прибрала руку. Мені дійсно потрібно було подумати. Хоча б тому, що граф сам особисто попросив мене про це. 

Він вже отримав дозвіл від мого батька взяти мене в дружини. День заручин вже було назначено. День весілля — також. Йому не обовʼязково було взагалі питати моєї думки. Він значно вищий статусом за мене. В нього є все, про що тільки можна мріяти. Його думку враховує навіть князь, якщо вірити словам Володимира. То чому він вирішив все ж мене спитати: чи хочу я заміж за нього?

Це питання ніяк не виходило в мене з голови. Я вирішила дізнатися більше про дар графа. Скоріше за все, справа в цьому. Тому вже наступного ранку я попросила Володимира розповісти мені все, що він знав. Він відвів мене до бібліотеки і поклав на стіл кілька книжок і різних літописів:

— Це — історія сімʼї Златогорських, панно. Тут написано все, що вам варто знати. Тільки прошу, не кажіть його світлості, що це я дав вам все це. 

— Гаразд, скажу, що сама випадково знайшла в бібліотеці, — кивнула я головою.

— А…

— А в бібліотеку зайшла, бо було нудно і я не знала, чим мені слід зайнятися.

— Дякую, панно. 

З цими словами він пішов, а я сіла за стіл і почала гортати літописи. Те, що я прочитала там, вразило мене до глибини душі.

Ще до того, як сімʼя Златогорських отримала свій титул, їхній далекий предок Ярослав займався окультизмом. Він спілкувався з померлими для отримання порад та передбачень майбутнього. Для цього Ярослав використовував різні магічні ритуали. В тому числі і магічне коло, намальоване крейдою чи посипане сіллю. Іноді робив символічні жертви.

Духи охоче являлися до нього в різній формі: як голос, образ, тінь або навіть запах. Він був спраглий до знань і вони відчували це: зліталися до нього, немов метелики на вогонь. Хтось давав поради, хтось намагався його спокусити. Та йому було все мало. Ярослав Златогорський вирішив вивчити некромантію. Вважав, що має не просто викликати духа, а й оживити тіло для короткої розмови. Заради цього почав відвідувати різні місця захоронень, і одного дня знайшов могилу, яку не варто було знаходити. 

Там був захований один французький шляхтич на імʼя Готʼє де Сент Круа. Його батьки померли, коли йому було близько 10 років, і він опинився під опікою дідуся, який вів жорстоку політику щодо родини та сусідів. Попри це Готʼє отримав класичну освіту, вивчав латинь, військову справу, мистецтва та теологію. В молодості здобув славу, як хоробрий воїн і стратег. Його героїзм зробив його національним героєм. У 25 років Готʼє вже отримав титул маршала Франції. Все змінилося, коли у його замках знайшли докази злочинів...

Тоді, восени 1244 року, церква та світська влада почали розслідування після численних скарг від батьків зниклих дітей. 

Готʼє де Сент Круа судили за злочини проти дітей і за єресь. Його жертвами були переважно селянські діти, яких заманювали в його замки обіцянками їжі, роботи або грошей. Свідки описували, що після викрадення дітей катували, задовольняючи садистські нахили, а потім вбивали. Все це супроводжувалося ритуалами, які Готʼє вважав магічними.

Під час суду він визнав свою провину. 26 жовтня його повісили, а потім тіло помістили на вогнище. Це був звичайний спосіб страти для тих, кого вважали єретиками або винними в чаклунстві. Проте у випадку Готʼє де Сент Круа влада врахувала його високий соціальний статус і те, що він належав до аристократії. Його тіло не було повністю знищене вогнем.

Після страти вогнище загасили, а те, що залишилося від тіла, було поховано в каплиці на території місцевого монастиря. З часом монастир було зруйновано, а місце захоронення знайшов Ярослав Златогорський.

Провівши певний ритуал, він зміг зустрітися з духом Готʼє. От тільки Готʼє де Сент Круа був налаштований вороже і погодився на розмову тільки після того, як Ярослав пообіцяв, що віддасть йому кожну 13 душу своєї сімʼї.