Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

——— 4 ———

— Як все пройшло, пане? — зайшов до кімнати Володимир, перериваючи важкі думки графа.  

Радимир стояв посеред просторої кімнати, освітленої тьмяним світлом свічок на столі. Величезне вікно з важкими оксамитовими шторами пропускало лише краплю вечірнього світла. Стіни були обшиті темним деревом. В кутку стояв високий книжковий стелаж, поруч із яким — крісло з вигнутими різьбленими ніжками, застелене хутром. Ліжко було широким, з оксамитовою ковдрою кольору вина.  

Граф мовчки зняв шляпу і кинув її до Володимира. Потім почав стягувати рукавички, ні на мить не піднімаючи очей.  

— Я витратив цілий день на прогулянку, через що завтра доведеться зробити вдвічі більше справ, ніж зазвичай, — його голос прозвучав рівно, хоча й відчувалася втома. — Однак ми все ж поговорили. Я сказав панночці, що для мене вкрай важливо, щоб вона пішла до вівтаря з доброї волі. Вона обіцяла добре подумати над цим і пізніше повідомити мені, чи потрібне їй взагалі заміжжя. Тож завтра не буде крайньої необхідності в нашому спілкуванні, і я зможу повністю зосередитись на своїх обов'язках.  

Володимир, здавалося, не поспішав із відповіддю. Він мовчки підняв шляпу, обтрусив її і акуратно поклав на стіл поруч із канделябром, повним свічок. Потім підійшов ближче, щоб допомогти графу зняти камзол, і лише тоді заговорив:  

— Дозвольте дещо сказати, ваша світлосте?  

Радимир кинув на нього швидкий, майже знервований погляд:  

— Якщо знову почнеш наполягати на тому, що ми повинні проводити більше часу разом, тоді краще не треба. Сьогодні ми вже все зʼясували.  

— Однак юній панночці навряд чи вистачить лише однієї прогулянки з вами, — Володимир говорив рівно, не поспішаючи, обдумуючи кожне слово. — Та й ви, пане, теж сумуватимете за нею. Того гляди і знову підете до її кімнати без дозволу. Може виникнути скандал.  

— Скандали мене не лякають! Я можу закрити рота будь-кому! — голос Радимира раптом став жорсткішим, майже роздратованим.  

— Звісно, — мʼяко відповів Володимир, розвішуючи камзол на вішак. — Та все ж, як ваш духовний наставник, я раджу вам більше зосередитися на стосунках.  

Радимир, не стримуючи глибокого зітхання, різко відійшов від нього і опустився на край ліжка, розкинувши ноги в різні боки і упершись руками в саме ліжко. Його постава була відвертою, майже зухвалою.  

— Тобі краще за всіх, Володимире, відомо, що я не завжди можу контролювати те, що всі називають даром, — почав він, стискаючи руки в кулаки. — Іноді воно перетворює на зброю навіть ті слова, які мали б бути жартом. Та найгірше те, що з кожним роком воно стає все сильніше і впливає на все більшу кількість людей навколо мене. Одне необережне слово — і я випадково можу позбавити когось життя або довести до божевілля.  

Володимир зупинився навпроти молодого графа. Його обличчя залишалося незворушним, але голос прозвучав із теплою переконаністю:  

— Тим не менш, ваші слова діють не на всіх людей. Я — один із тих, на кого впливати ви ніяк не можете, і тому мені було доручено займатися вашим вихованням та навчити вас жити повноцінно з вашою силою.  

— А для повноцінного життя всім потрібен шлюб, — почав перекривлювати його молодий граф. — Тому, якщо є дівчина, яка вам хоч трохи подобається…

Глузливий коментар, який він кинув, був для нього природним захистом від важкої розмови, що не припиняла жевріти в його голові. Він знав, що Володимир мав рацію, і це відчуття лише посилювалося.

— Будьте серйознішим, ваша світлосте! — видав Володимир із чіткою непохитною рішучістю. — Це — важливо.

Володимир був тим самим наставником, який не відступить навіть за найменшої спроби жарту. Поруч із ним Радимир відчував легке тискання на себе, якесь тіньове відчуття обов'язку.

Лише тріск свічки порушував тишу, яка зненацька заволоділа кімнатою. Графу було важко залишатися зібраним. Його розум міг би обробляти тисячі речей, але зараз у нього не було сил говорити. Він знав, що його дар може завдати болю, і його потужний вплив — це його тягар...

Від цих думок його погляд потемнів, і ті тіні думок, що йому важко було вигнати навіть на самоті, знову охопили його. Той самий сум і відчай, що знову з'являлися в серці, не залишали графові жодного спокою…

— Знаю, шлюб — це завжди важливо, — сказав сумно Радимир. — Однак, що робити, коли навіть своєму ротові довіряти не можеш? Коли не знаєш, що можна казати, а що — ні, бо невідомо, як твої слова можуть вплинути на інших? Сьогодні, на щастя, нічого не сталося. Та я не певен, що завтра з нею все буде гаразд!

Тому ліг на ліжко і закрив обличчя однією рукою:

— Дарма я все ж послухав тебе і написав того клятого листа! В глибині душі я вже сподіваюсь, що вона відмовить мені!

— Я принесу вам щось випити, пане! — зміг тільки відповісти йому слуга.

Та коли Володимир повернувся з келихом, Радимир вже спав. Обличчя графа було на диво спокійне.

Володимир обережно зняв з його ніг чоботи і накрив ковдрою, яку взяв зі шкафу. Погасивши свічки, тихо вийшов із кімнати.

А тим часом ніч вже огортала все навколо. Тиша й холод навкруги будинку змушували серце битися трохи швидше, як і думки, що не давали спокою. Вілена вже спала в сусідній кімнаті, а я вирішила вийти в сад подихати свіжим повітрям, накинувши халат.

Тієї ночі мені не спалося. Навіть прийнявши ванну і перекусивши, я все ще не могла заснути. 

Я чула хропіння Вілени, коли проходила коридором.

В саду було тихо. Час від часу повз мене проскакували тіні охоронців, що патрулювали територію. 

Сад був у розквіті пізньої весни. Квіти розпускалися, наповнюючи повітря солодким ароматом жасмину, лаванди і троянд. Високі дерева з густим зеленим листям створювали затінок. 

Головна алея була усіяна дрібним гравієм. Уздовж неї росли кущі троянд, що розцвітали яскравими барвами, чергуючись з мармуровими статуями. Фонтани з хитромудрими візерунками додавали саду майже магічної атмосфери. Ковані лавки були майстерно розташовані в затишних куточках, серед квітучих кущів, запрошуючи присісти і насолодитися спокоєм. Пташки співали свої мелодії…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍