Читати книгу - "Тіньова обітниця, Рейва Морель"

Дзеркало правди

Холодна напруга висіла в повітрі, стискаючи простір навколо Ліліан і Рафаеля. Чорне небо, немов важке кам’яне склепіння, нависало над ними, а вітер, що завивав крізь руїни, приносив із собою шепіт незримих голосів.

Рафаель стояв поруч, його постать здавалася кам’яною, але в напруженій лінії плечей читалася готовність до бою. Він знав, що цей момент неминучий, і що вибір Ліліан змінить не лише її долю. Він навіть не міг передбачити, наскільки небезпечним виявиться її рішення, як воно вплине на неї та на всіх навколо.

— Вони вже тут, — його голос був низьким, але гострим, як лезо кинджала.

Ліліан теж це відчувала. Морок пробивався крізь межі реальності, просочувався в простір, немов павутиння, обплутуючи їх невидимими нитками. Символ на її плечі запульсував, наче живий, відповідаючи на чиєсь наближення, але в ньому було щось більше, щось непередбачуване.

І тоді темрява попереду загустіла, наче нічний туман, що набуває форми.

З чорного мороку з’явилася висока постать. Витончена, химерно прекрасна. Очі, темні, як бездонна безмісячна ніч, вдивлялися в Ліліан, ніби зазираючи їй у душу.

Володар Мороку.

— Ти дізналася більше, ніж тобі слід було знати, Ліліан, — його голос окутував, шовковий і густий, немов тіні, що стелилися під його ногами. — Ти стала ближчою до істини, ніж будь-хто інший. І тепер настав час обрати свою долю.

Рафаель напружився, його руки стиснулися в кулаки. Він зробив крок уперед, ставши між ними, мов щит.

— Вона не прийме твоїх умов, — його голос був гострий, як розпечений клинок, а очі відбивали всі його страхи за Ліліан.

Володар Мороку всміхнувся, і ця усмішка не була просто виразом обличчя. Вона несла обіцянку, спокусу, загрозу.

— А вона має вибір? — м’яко запитав він, нахиляючи голову, ніби спостерігав за цікавою грою. Його погляд ковзнув по Ліліан, затримавшись на її знакові. — Я можу дати тобі те, чого ти жадаєш понад усе. Відкрити спогади, що були від тебе приховані. Дати силу, здатну змінити світ. Я можу зробити тебе сильнішою, ніж будь-хто з нас.

Ліліан відчула, як її серце стиснулося, а її долоні почали холоднішати від напруги. Вона побачила перед собою майбутнє, яке не була готова прийняти, і водночас це було саме те, до чого вона прагнула. Сила. Пам’ять. Можливість змінити все. Але разом з цим — невидимі ланцюги, що обплітали її душу.

Володар Мороку бачив її боротьбу, і він чекав. Чекав, поки вона зважиться, поки зробить вибір, від якого не буде повернення.

Рафаель не зводив з неї очей. Він відчував, як на серце навалюється гніт. Якщо Ліліан прийме його пропозицію, якщо вона піддасться спокусі сили, вона вже не буде тією, ким була. І він теж може втратити її, але, можливо, він вже давно це зробив. Він, що стояв між Ліліан і Володарем Мороку, не міг не усвідомлювати цього.

— Ти не знаєш, до чого це призведе, — знову заговорив Рафаель, його голос був проникливим і тривожним, ніби він намагався дістати її до самої глибини душі. — Вибір — це не просто слово. Це життя.

Ліліан глибоко вдихнула, її груди стискалися, але вона знала, що цей момент змінить усе. Це було не просто рішення, а її доля. Вона поглянула на Рафаеля і помітила в його очах страх, який вже не вперше вловлювала. Він боявся її втратити, боявся, що вона піде шляхом, з якого вже не буде повернення.

— Я знаю, що за цим стоїть, — відповіла вона, її голос був твердішим, ніж вона відчувала себе всередині. Вона знала, що це не просто вибір між світлом і темрявою, але і між тим, щоб залишити позаду все, ким вона була, і тим, щоб стати чимось новим, незбагненним. — Я не боюся.

Володар Мороку м’яко посміхнувся, але в його погляді було щось настільки гірке, що це більше нагадувало зловісне попередження, ніж перемогу. Але він вже не міг зупинити її.

Світ розсипався на уламки, коли Ліліан зробила крок уперед. Символ на її плечі палав, наче розпечене залізо, а серце виривалося з грудей, мов птах, що шукає вихід із клітки.

Рафаель міцніше стиснув її зап’ястя, не бажаючи відпускати. Його очі палали, у них змішалися гнів, страх і відчай.

— Ліліан… — його голос затремтів, ніби в останньому благанні.

Але вона вже чула шепіт темряви, що сплітався довкола неї, ніби лагідний дотик.

— Я повинна дізнатися всю правду, — її слова прозвучали тихо, але в них не було жодних сумнівів.

Володар Мороку знову посміхнувся. Його усмішка була тріумфальною, але в глибині очей тлів вогонь нетерпіння.

— Ти зробила правильний вибір.

Тінь сплелася навколо Ліліан, мов жива, ковзаючи її шкірою, впиваючись у неї, ніби прагнула стати частиною її сутності. Символ на її плечі запалав яскравим сріблястим світлом, контрастуючи з безмежною темрявою. Біль прошив її наскрізь, але вона не відступила.

Рафаель різко стиснув її зап’ястя, його пальці палали жаром, ніби прагнули вирвати її з цього мороку.

— Ліліан, ні! — його голос обпалював, але було вже пізно.

Темрява рвонулася вперед, затягуючи її в обійми, що не залишали місця для втечі. Світ розчинився.

І разом із ним — вона сама.

Перед нею постало Дзеркало істини. Його поверхня була темною, безоднево гладкою, наче воно вбирало в себе саме світло. Але Ліліан бачила там не своє відображення. У глибині цього дзеркала жили істини, яких вона так довго уникала.

Рафаель стояв поруч. Його очі, що завжди здавалися їй світлом у пітьмі, зараз виблискували настороженою тривогою.

— Якщо ти зазирнеш туди, вороття не буде, — його голос став глухим, майже відчайдушним. — Дзеркало відкриє все. Не тільки те, що ти хочеш знати, а й те, що краще було б забути.

Його пальці ковзнули по її долоні, теплі та міцні, ніби він намагався втримати її від падіння у безодню.

Ліліан вдихнула глибше, змушуючи себе заспокоїтися. Вона знала, що цей момент неминучий.

— Я повинна це зробити, Рафаелю, — її голос здригнувся, але не від страху. Від впевненості.

Вона простягнула руку до дзеркала.

Крижаний дотик… а тоді— вибух світла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍