Читати книгу - "Тіньова обітниця, Рейва Морель"

Її свідомість вирвалася за межі реальності.

Перед очима промайнули картини, що жили в її крові, її серці, її душі.

Вона бачила себе маленькою дівчинкою, яка тікає в сутінковий ліс, ледве стримуючи сльози. Позаду лунали голоси переслідувачів, а її серце скажено калатало в грудях.

Вона бачила себе юною жінкою у важких, розкішних шатах, що стояла перед темною постаттю. Її губи шепотіли клятву, але в її очах жили сумніви, які вона боялася озвучити.

Вона бачила себе у світлій мантії, простягала руку до Рафаеля… але він робив крок назад. Його очі палахкотіли болем, а її серце розривалося від розуміння: вона втратила його ще до того, як змогла його знайти.

Вони зустрічалися у всіх своїх життях.
Вони завжди знаходили одне одного.
І завжди— втрачали.

Рафаель.

Він завжди був поруч. Але щоразу їх щось розділяло— страх, темрява, чужа воля.

— Вибір завжди був за тобою, — пролунав голос.

Глибокий. Знайомий.

А в наступну мить дзеркало затріщало.

Ліліан почула цей звук не тільки в вухах—він пройшовся по її кістках, немов відлуння давньої клятви, що нарешті почала розколюватися. Гладка поверхня скла вкрилася павутинням тріщин, і коли перший уламок впав до її ніг, вона відчула, як щось усередині неї теж розсипається.

Перед нею стояв Рафаель.

Але не той, кого вона знала зараз. Він був трохи інший—жорсткіший, темніший, сповнений тіні так глибоко, що вона лилася з-під його шкіри, ніби частина його самого. Його очі мерехтіли золотом, але в них не було тепла—лише незламність і щось, схоже на відчай.

— Що я обрала тоді? — прошепотіла вона.

— Ти обрала мене… і темряву, — відповів він. У його голосі не було осуду, тільки знання того, що вже сталося. — Але цього разу все може бути інакше.

Перед нею лежали два шляхи.

Один—шлях світла. Він був важким, усіяним болем втрат, але в його кінці чекало тепло, відчуття, що її душа все ще належить їй.

Другий—шлях тіні. Він дарував силу, спокусу, невразливість. Але він відбирав щось значно важливіше.

— І що буде, якщо я оберу світло? — її голос ледь чутно здригнувся, та в ньому пробивалася надія.

Рафаель дивився на неї довго, ніби бачив її вперше.

— Ти втратиш багато. Але збережеш себе.

— А якщо оберу темряву?

Його очі стали майже чорними.

— Ти отримаєш могутність. Але втратиш серце.

Ліліан відчула, як її серце закалатало швидше.

Вона бачила своє майбутнє. Якщо піде шляхом світла—відчує біль, але знайде правду. Якщо зануриться в темряву—стане сильною, але щось усередині неї замре, так і не дочекавшись порятунку.

Рафаель мовчав, не зводячи з неї очей. Він знав, що цей вибір неможливо змінити.

— А якщо я хочу обрати і те, і інше? — її голос був спокійний, наче дзеркальна гладь води перед бурею.

Рафаель здригнувся.

Його обличчя на мить стало вразливим, таким, яким вона ніколи раніше його не бачила.

— Це неможливо, — сказав він. — Світло і темрява не можуть існувати разом.

— А якщо можуть? — Ліліан глянула йому просто у вічі. — Якщо ми самі створюємо свою долю?

Він довго мовчав. А потім зробив крок до неї.

— Якщо підеш цією дорогою, тобі доведеться боротися. Завжди.

Вона знову глянула на два шляхи. Але тепер бачила ще один—той, якого раніше не існувало.

Шлях, який могла створити тільки вона.

Світло згасло.

Ліліан впала на коліна, ледве дихаючи.

Рафаель кинувся до неї. Його руки тремтіли, коли він підняв її обличчя.

— Що ти бачила? — його голос був хрипким, сповненим страху.

Вона зустрілася з ним поглядом, і в її очах віддзеркалювалася істина, яку вона більше не могла ігнорувати.

— Нас. У кожному житті. У кожному виборі. Але одного разу я вже обрала неправильно.

Рафаель не ворухнувся.

Він знав, що вона скаже далі.

— І цього разу…

Вона затримала подих. Її рішення змінить усе.

— Цього разу я оберу серце, а не страх.

Рафаель завмер.

Ці слова розбили всі його бар’єри.

Він боявся цього вибору… але водночас жадав його.

— Ліліан…

Вона торкнулася його обличчя, і світ навколо затих, ніби затамував подих разом із ними.

Бо вони знали—тепер усе зміниться.

І їхнє випробування тільки починається.