Читати книгу - ""Я — донька ворога", Love"

Розділ 10: Очі батька

Я стояла перед старим будинком, що здавався мертвим.
Колись тут жила моя бабуся. Тепер — він.
Мій батько.
Артем Соколов.

Двері скрипнули.
І я побачила його.

Сиве волосся, жорстке обличчя, зморшки навколо очей.
Але не очі.
Очі — ті самі. Гострі, пронизливі, мої.

— Зайди, — сказав тихо.

Я ступила всередину. Хата була майже порожня, пахло пилом і димом.

— Чай? — запитав він.

— Я не за чаєм. Я за правдою.

Він сів навпроти.
Мовчав.
Потім заговорив, ніби давно репетирував цю мить.

— Я не вбив Махмуда Аль-Хашима.
Але я був поруч. І я мовчав.
Мене використали. Як щит. Як знаряддя.
Я мав вибір: або мовчати — або втратити тебе.

Мене пройняло морозом.

— Хто?

— Люди, що тоді керували всім. Поліція, бізнес, кримінал. Все переплелося. Махмуд хотів вийти з гри, а вони не могли цього допустити.
Я знав усе. Але якби відкрив рот, нас би не стало. Ні мене, ні тебе, ні твоєї мами.

— Чому не сказав мені цього раніше?

— Бо ти була ще дитиною. Бо я вважав, що краще вирости без мене, ніж із батьком, якого ти б ненавиділа.

Я відчула, як у мені щось ламається.

— Але ж я вже й так тебе ненавиділа…

Він опустив голову.

— Алі знає, — додала я. — І він… не зник. Він поруч.

Батько підняв погляд. І в його очах я побачила щось, чого не чекала.

Сором.

— Я не прошу пробачення. Але прошу дати мені шанс. Допомогти вам дізнатися правду. Усе. З іменами. З доказами.

— Алі захоче це почути.

— Тоді наступного разу приходь із ним.

---

Я вийшла з будинку, відчуваючи себе і полегшеною, і розбитою.
Та вперше за довгий час у моєму серці була не тінь.
А світло.

---

> Правда — як ніж. Але лише вона може розрізати пута минулого.

 

---
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍