Читати книгу - "Вафельне серце"

курсу, — мовив він.

Ми пообіцяли. І тато більш нічого не питав.

Я люблю наш пором. Там є гральний автомат, де Мінна знає, як хто виграє, а Лена знає, як хто програє, і східці з поруччям, на якому можна сповзати вниз, і ятка з великими млинцями, намащеними маслом і потрушеними цукром. Їх готує Марґот. Вона старенька і може витріщатись, коли хтось надто довго щось допитується. Я і Лена приятелюємо з Марґот. Здебільшого ми товчемося біля неї, якщо тато зайнятий, але іноді вибираємось на горішню палубу й плюємося в море, а часом нам дозволяють зайти в стернову рубку, якщо ті, що там стоять, у доброму гуморі. Того дня ми помчали зразу до Марґот.

— О, Тріллуньо і Лена! Яка я рада, ціле літо вас не бачила! — мовила вона, тільки-но ми зайшли.

— Та ну, але ви, мабуть, про нас чули? — спитала Лена.

— Атож, чула, — вона зізналась, що дещо чула, скажімо, про ковчег і гній.

— Не варто вірити всьому, що чуєш, — сказала на те Лена.

Тато не хотів відпускати нас самих у місто, та ми стали канючити. Маґнус уже був там. Ми знали, де саме він грає. Нам навіть видно було його від пристані! Врешті-решт тато поступився. Якщо ми пообіцяємо весь час триматися Маґнуса, то можемо пропустити один рейс. Але потім мусимо знов з’явитися на пором. Ми пообіцяли. І тоді почесали хідником до Маґнуса. Він зі своїм товаришем Гассаном саме співали пісню і не дивилися на нас, поки її не закінчили.

— Що ви тут робите? — спитав Маґнус, що був не дуже радий нас бачити.

— Будемо заробляти гроші на новий футбольний м’яч, — відповів я і показав йому свою блокфлейту.

Маґнус і Гассан переглянулись і розсміялися. Отут уже я міг зрозуміти Ленин гнів.

— Уяви собі, ми їх заробимо! — закричала вона на Маґнуса. — А ще ми, на жаль, мусимо стояти поруч із тобою, бо так звелів твій батько!

І перш ніж хто-небудь на щось зважився, вона потягла мене на лавку, що стояла поруч, стягнула з моєї голови кепку й кинула її перед нами додолу.

— Починай, Трілле!

Я забув, скільки людей мають звичку сновигати хідником. Мені здавалося, що я знепритомнію на місці.

— Лено, я навіть не знаю, чи мені хочеться грати, — прошепотів я, не ворушачи губами.

— Ти хочеш мати футбольного м’яча чи не хочеш?

— Хочу.

— Тоді грай, мерщій!

У мене тремтіли коліна. Найкращий мій друг долічила до трьох. А потім ми стояли на лавці посеред хідника й грали «Різдву радіймо» так, що в Лени морозець дер по шкірі. Я не зводив очей із блокфлейти. Коли ми закінчили, ніхто не заплескав у долоні. Люди проходили мимо і край.

— Ще раз, — безпощадно скомандувала Лена.

І ми заграли ще раз. Здається, людей страшенно діймала спека і всілякі клопоти. Аж раптом надійшла якась пані, що схопила чоловіка за руку й вигукнула:

— Глянь-но, Ральфе, які вони милі!

Це вона казала про нас із Леною. Ми заграли ще раз, і та пані зі своїм чоловіком, що звався Ральф, поклали в мою кепку двадцять крон. Після цього зупинилося більше сімнадцяти осіб заразом, що хотіли послухати різдвяну пісню. Тоді мені на хвильку знов здалося, що я знепритомнію, однак я заплющив очі, думаючи про футбольний м’яч, і намагався втриматися на ногах. Усі плескали в долоні, сміялися й гукали: «Ще, ще!» Навколо лавки скупчилась ціла юрба. Ми з Леною були майже як поп-зірки. А одна пані навіть сфотографувала нас і спитала наші імена. Лена схилялася в глибокому поклоні щоразу, як ми догравали «Різдву радіймо». А я кланявся праворуч і ліворуч так, як то робив тато, коли диригував змішаним хором.

— Мабуть, годі, — зрештою сказав я.

У мене геть спітніли долоні. Лена заглянула в кепку й кивнула головою. Ми подякували й злізли додолу.

Кепка була важка від монет. Ми зарозуміло всміхнулися до Маґнуса й Гассана і побігли до крамниці спортивних товарів біля ратуші. Про тата ми забули зовсім.

— Не вистачає 42 крони, — сказав чоловік за прилавком, перелічивши всі наші гроші.

Чуб у нього на голові стирчав на всі боки, і вигляд чоловік мав незворушний. Ще й губа була відкопилена. Я помітив, як Лена трохи подалася вперед і стала придивлятися, що в нього за губою. То був похмурий чоловік.

— Ет, 42 крони ми запросто заробимо, — сказала Лена.

Ми стали на східцях перед крамницею спортивних товарів. Людей на хіднику було обмаль, але ми грали й грали. Врешті-решт за 10 секунд ми впоралися. Аж тут надвір вискочив похмурий чоловік.

— Перестаньте пищати! Це відлякує покупців!

— Ми не можемо перестати. Нам не вистачає… — Лена глянула на мене.

— 26 крон 50 ере, — додав я.

Чоловік закотив очі під лоба. Тоді застромив пальця в рота, вийняв з-за губи обслинений клубок жувального тютюну й пожбурив його нам просто під ноги. Заходячи в крамницю, він хряснув дверима.

— Йому доведеться пройтися в кабінет директора, — суворо мовила Лена, і потім ми знов заходилися грати.

Ми дограли тільки досередини, як двері крамниці відчинилися знов і похмурий чоловік заревів:

— Вимітайтеся геть і не пищіть мені тут! Ось вам, шмаркачі, ваш м’яч!

Коли ми стояли біля крамниці з новим футбольним м’ячем, я зненацька згадав про тата.

— О, ні! — скрикнув я, і ми зірвалися бігти. Пором зробив три рейси, й тато гнівався десь так, як я й боявся. Він, тато, коли гнівався, мовби ще наростав і червонішав.

— Ми більше ніколи так не робитимемо, — пообіцяв я.

— Ніколи більше не робитимемо! Ніколи більше не робитимемо! Але ж ви з Леною ніколи нічого не робите двічі! Ви просто втелентуєте щось інше!

Лена привітно на нього глянула і взяла його за руку.

— Бачите цього м’яча? — спитала вона. — Це м’яч професіоналів.

Я помітив, що тато нами трішки запишався. М’яч йому сподобався, і він захотів його випробувати. Та не так легко було зробити фінт із сумкою квитків і в дерев’яних черевиках на ногах. Раптом обоє черевиків і м’яч красивою дугою перелетіли через борт. Я ляснув себе по лобу. Таж ми стовбичили на хіднику й грали «Різдву радіймо», мало не простягнувши ноги, а тато гилить м’яча в море ще до того, як ми спробували в нього пограти!

— А тепер стрибайте в море й діставайте його, — сердито крикнула Лена.