Читати книгу - "Командирка, Сергій Фішер"

— Який? — з гіркотою запитав Вісник. — Мирні протести? Петиції? Скільки разів ми пробували іти легальним шляхом? І що ми отримали натомість? Розстріли, арешти, тортури! — він вдарив кулаком по підлокітнику свого візка. — Тільки сила може зупинити їхню силу. Тільки страх може зупинити їхній терор.

У кімнаті запала тиша. Вісник заплющив очі, ніби намагаючись заспокоїтися.

— Вибачте, — нарешті сказав він тихіше. — Я не мав на увазі... Просто ми так довго боролися, і щоразу вони відповідали ще більшим насильством.

— Ми розуміємо, — м'яко відповіла Катя, поклавши руку йому на плече. — І ми з тобою. Але нам потрібен чіткий план. Ми не можемо просто розповсюдити ці документи і спостерігати, як світ охоплює хаос.

Вісник кивнув:

— Ти права. Ми повинні контролювати ситуацію. Створити альтернативу нинішньому режиму, перш ніж зруйнувати його.

Він поглянув на прикутого міністра:

— І він може стати нашим першим кроком. Примусимо його записати відеозвернення, в якому він визнає злочини Імперії. Підтвердить автентичність документів.

— А якщо відмовиться? — запитав зеленоокий.

Вісник пильно подивився на нього:

— Він не відмовиться, Дерек. Повір, у нас є способи переконання.

***

Тиша. Абсолютна тиша і темрява. Перше, що відчула Лу, опритомнівши, був пил, що забивав ніздрі. Вона спробувала зробити глибокий вдих, але одразу ж закашлялася — повітря було насичене бетонним пилом і якимись хімікатами.

Вона спробувала ворухнутися і зойкнула від гострого болю в нозі. Щось затискало її праву ногу — мабуть, уламок стіни чи балки. Ліву руку вона взагалі не відчувала — погано.

— Джин? — спробувала покликати Лу, але з горла вирвався лише хрипкий шепіт.

Очі поступово звикали до темряви. Лу розуміла, що лежить десь під завалами — напевно, вона впала з другого поверху, коли будівля завалилася від вибуху. Над нею нависали бетонні плити, утворюючи щось на кшталт укриття. Але як довго воно протримається?

Комунікатор. Лу спробувала дотягнутися до пристрою на зап'ясті, але, схоже, він був або зламаний, або не працював під завалами. Шолом теж зник — напевно, злетів під час падіння.

— Джин! — цього разу їй вдалося крикнути гучніше. — Хто-небудь!

У відповідь — тільки тиша. Лу спробувала заспокоїтися. Паніка — найгірше, що може статися в такій ситуації. Її вчили, як діяти в умовах завалів: зберігати тепло, економити повітря, не робити різких рухів, які можуть призвести до зсуву уламків.

Вона прислухалася, намагаючись вловити хоч якісь звуки ззовні. Ледь чутно, десь дуже далеко, ніби доносився гул важкої техніки. Рятувальники? Можливо. Але чи знайдуть вони її вчасно?

Лу згадала свою розмову з хлопчиком, Німом. Що з ним сталося? Батько сказав, що ним займуться "спеціалісти з допитів". Лу занадто добре знала, що це означає. У допитуваних був невеликий шанс вижити, особливо якщо вони були членами опору.

А потім вона згадала слова жінки-терористки: "У нас заручник! Міністр безпеки!". Як таке можливо? Офіційно оголосили, що міністр загинув під час вибуху в Міністерстві. Чи це була якась хитра операція? Або... або Імперія збрехала?

Лу згадала слова Німа: "Вісник — це не людина. Це ідея". А тепер вона чула, як терористи називали когось цим ім'ям. Можливо, це просто кодова назва ватажка? Або...

Її роздуми перервав звук — чіткий, близький. Ніби хтось стогнав.

— Хто тут? — крикнула Лу.

— Л-лу? — прохрипів слабкий голос десь зовсім поруч. — Це ти?

— Джин! — Лу ледь не заплакала від полегшення. — Ти жива!

— Ну, не впевнена, що це надовго, — спробувала пожартувати Джин, але закінчила судомним кашлем. — Здається, мені проткнуло бік арматурою.

Лу напружила очі, намагаючись розгледіти напарницю в темряві. Поступово вона побачила силует Джин — та лежала метрах у двох від неї, притиснута якоюсь масивною плитою.

— Тримайся, — сказала Лу. — Рятувальники вже працюють, я чую техніку.

— Скільки я була без свідомості? — запитала Джин.

— Не знаю, — чесно відповіла Лу. — Я сама щойно отямилася. Але судячи з того, що вони вже розчищають, минуло кілька годин.

— Твій батько, напевно, на вухах стоїть, — тихо засміялася Джин і знову закашлялася.

Лу хотіла відповісти, але раптом почула інший звук — слабкий шерех десь позаду. Вона напружилася:

— Ти чула?

— Що? — Джин спробувала повернути голову. — Ні, я...

— Шшш! — Лу прислухалася. Звук повторився — щось або хтось рухався в темряві.

У Лу похололо всередині. Вона згадала, що бункер терористів був під підлогою другого поверху. Що, якщо вони теж опинилися під завалами? Що, якщо хтось із них вижив?

— Хто тут? — крикнула вона, намагаючись, щоб голос звучав упевнено.

Тиша. Потім знову шерех, ближче.