Читати книгу - "Кохання на зйомній кухні, Настя Левченко"

Розділ 6. Колишні й коктейлі

Після тієї вечері, яку Максим приготував з такою делікатністю, що Віра на мить забула, як правильно дихати, усе змінилося. Їй здавалося, що їхній дивний симбіоз із побутового став емоційним. Вони почали ловити одне одного на поглядах, які вже не були просто зручністю сусідства. Навіть кіт Олександр Степанович, здавалося, відчував зміну — він рідше зривав ложки з полиць і більше лежав поруч із ними на дивані, наче оберігав той новонароджений баланс.

Максим став трохи м’якшим. Віра — трохи менш хаотичною. А кухня — місцем, де вареники ліпилися під сміх, а не під натиск перфекціоністських інструкцій. Їхні вечори стали спокійними, навіть інтимними. В один із них Максим приніс стару італійську паста-машину і навчив її робити тальятеле. Він розповідав про подорожі до Болоньї, а Віра — про свої студії та намагання втекти від передбачуваного. Її рука кілька разів випадково торкалася його — і він не відсмикувався. Навпаки.

Віра прокинулася від звичного звуку кавоварки — Максим уже був на кухні. Вона потягнулася, намагаючись розігнати сонливість, і вийшла до нього. На столі стояла чашка з її улюбленим малюнком — котик у окулярах, що тримає книжку. Він завжди ставив її так, щоб вона була на виду, як маленький знак уваги.

Вони не говорили багато, але в їхніх мовчазних ранках було більше, ніж у багатьох словах. Віра вже звикла до цього спільного простору, де кожен рух і кожен погляд мали своє значення. Вона навіть почала помічати, як Максим іноді дивиться на неї з тією самою м'якою усмішкою, яку раніше бачив лише на своїх улюблених чашках.

Того дня, коли вони разом готували вареники з вишнями, Віра відчула, як їхні руки рухаються в унісон, як тісто стає м'якшим від дотику, а сміх лунає в кімнаті, наповнюючи її теплом. Максим, який зазвичай був стриманим, дозволив собі розсміятися, коли тісто несподівано вибухнуло з-під його пальців. Віра, сміючись, допомогла йому прибрати борошно з його волосся, і в той момент вона зрозуміла: це більше, ніж просто співжиття.

А потім — у саме серце затишку — прийшла Катя.

Це було в п’ятницю. День, коли Віра планувала нарешті написати новий пост у блог, трохи попрацювати з дому і ввечері переглянути з Максимом їхній улюблений старий фільм. Вона якраз варила собі чай, коли у двері подзвонили. Максим відкрив — і Віра почула голос, який одразу викликав у ній тривожне передчуття.

— Привіт, Максиме. Я просто була поруч і подумала — чому б не зайти?

Віра визирнула з кухні. Біля дверей стояла висока, надто впевнена в собі жінка з ідеальним макіяжем і капелюшком, який більше пасував для фотосесії в журналі, ніж для звичайного дня. Її усмішка була... точна. Навмисна. Трохи занадто широка.

Катя.

Максим спробував виглядати не збентеженим. Але Віра бачила, що він напружився. Занадто формально запросив її на кухню. Катя зайшла, скинула пальто — і весь простір миттєво заповнився її парфумами. Занадто дорогими, занадто знайомими. Віра мовчки дивилась на них, на те, як Катя злегка торкнулася руки Максима, ніби зовсім випадково, і як той не протестував.

— А це, мабуть, твоя сусідка? — сказала Катя, поглянувши на Віру, не надто зацікавлено, більше зі зневажливим подивом. — Дуже приємно. Я — Катя. Колись ми з Максимом жили разом.

— Колись — ключове слово, — не стрималася Віра.

Але вже за мить вона відчула, як щось всередині неї скручується. Ревнощі? Це ж просто сусід… Чи вже ні?

Катя пробула у квартирі не більше двадцяти хвилин, але цього вистачило, щоб Вірі стало фізично незатишно. Вона не витримала. Сказала, що має термінову зустріч, схопила пальто і вийшла. Хоча насправді йшла без напрямку. Просто подалі.

А потім автоматично звернула у знайоме місце — бар «На розі», де завжди працював Денис. Її старий знайомий, той, хто колись врятував її від трьох невдалих побачень і навчив пити коктейлі з гідністю.

— Що сталося? — запитав він, коли вона сіла поруч.

Віра розповіла йому про Катю, про свої почуття, про те, як важко їй було прийняти її присутність у їхньому житті. Денис уважно вислухав, а потім сказав:

— Знаєш, Віро, іноді ми самі створюємо уявних ворогів, бо боїмося втратити те, що нам дороге. Але якщо ти довіряєш Максиму, якщо ти бачиш, як він змінюється поряд з тобою, то, можливо, саме це і є відповідь.

Віра задумалася над його словами. Вона зрозуміла, що її ревнощі — це не про Катю, а про її власні страхи. Вона боялася втратити те, що тільки почала знаходити.

Повернувшись додому, Віра сіла за комп'ютер і почала писати. Вона написала про свої почуття, про свої сумніви, про те, як важко їй було прийняти зміни в її житті. Вона поділилася з читачами своїми переживаннями, сподіваючись, що вони зрозуміють її.

Блог, який раніше був місцем для сміху і легкості, тепер став глибшим, більш особистим. Віра відчула, як слова допомагають їй розібратися в собі, як вони стають мостом між її внутрішнім світом і світом зовнішнім.

Вона закінчила пост, натиснула "опублікувати" і відчула, як з її плечей спав важкий тягар. Вона не знала, що принесе майбутнє, але тепер була готова зустріти його з відкритим серцем.

І хоча Катя залишалася в їхньому житті, Віра зрозуміла: справжня конкуренція — не з іншими людьми, а з собою — колишньою, невпевненою, тривожною.
З тією, що звикла ховатися за жартами, яка рятувалася іронією, замість того, щоб чесно сказати: "Мені страшно. Я не знаю, що буде далі. Але я хочу бути тут. Поруч."

Того вечора Максим поводився, як завжди. А може, навіть трохи тепліше. Він не питав, де вона була. Не ставив питань, але поставив її улюблену чашку на підвіконня, вже наповнену какао. Без слів. Без пафосу. Просто так.

— Це… какао? — здивувалась Віра, обережно взявши чашку до рук.

— Ти якось згадувала, що п’єш його, коли все складно. Було складно?

Вона кивнула. І раптом, без жодного попередження, сльози виступили на очах. Не істерика. Не драма. А простий людський переповнений момент. Як після дощу, коли світло пробивається крізь хмари.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍