Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"

що була вже майже друга година ночі. Не вимикаючи світла, я став обережно спускатися. Спускатися там, де щойно піднімався, було не так важко. Я мусив спуститися перш, ніж повернеться пожилець. Я припустив, що він не зачинив обох дверей, бо просто не знав, як це робиться.

Я був уже на передостанньому прольоті, коли відчув, що вгору сходами дереться хтось важкий, повільний і величезний. Цікавість виявилася сильнішою за страх, і я не заплющив очей.

Секта тридцяти

З оригіналом рукопису можна ознайомитися в бібліотеці Лейденського[73] університету; він написаний латиною, але деякі еллінізми дозволяють припускати, що це переклад з грецької. Лайзеґанґ[74] датує манускрипт четвертим сторіччям християнської ери. Ґіббон[75] згадує його мимохідь в одній із зауваг до п’ятнадцятої глави своєї «Історії занепаду та загибелі Римської імперії». Невідомий автор мовить:

«…Секта ніколи не була численною, і нині її прихильці поодинокі. Погублені крицею та вогнем, вони сплять на узбіччях доріг і в руїнах, які пощадила війна, бо їм заборонено будувати житла. Зазвичай вони ходять голі. Моє перо відтворювало загальновідомі речі; тепер моя мета — занотувати те, що мені вдалося з’ясувати про їхнє вчення та звичаї. Я подовгу дискутував з їхніми наставниками, але не зміг навернути їх до Господньої віри.

Першим, що привернуло мою увагу, були розбіжності в їхніх уявленнях про небіжчиків. Найменш освічені з них вважають, нібито духи померлих дбають про їхнє поховання; інші, не розуміючи його істинної суті, стверджують, буцімто застереження Ісуса: “Зостав мертвим ховати мерців своїх”[76] засуджує помпезне марнославство наших погребових обрядів.

Поради продати все, що людина має, й віддати нужденним, суворо дотримуються всі; перші обдаровані віддають набуток іншим, ті — ще іншим. Саме тому вони такі бідні та голі — обставина, що наближає їх до райського стану. Вони запально повторюють: “Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Небесний Отець їх годує. Чи ж ви не багато вартіші за них?”[77] Текст засуджує ощадливість: “І коли польову ту траву, що сьогодні ось є, а взавтра до печі вкидається, Бог отак зодягає, — скільки ж краще зодягає Він вас, маловірні! Отож не журіться, кажучи: Що ми будемо їсти, чи: Що будемо пити, або: У що ми зодягнемось?”[78]

Судження “…кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм”[79], — це беззаперечний заклик до чистоти. А проте чимало сектантів повчають, нібито — оскільки немає під небом такого чоловіка, який би не подивився із пожадливістю на жінку — всі ми перелюбники. А що пожадання не менший гріх, ніж перелюб, праведники, нічим не ризикуючи, можуть віддатися непогамовній розпусті.

Секта уникає храмів; її повчальники проповідують просто неба, стоячи на пагорбі чи на мурі, а часом на витягнутому на берег човні.

Назва Секти спричинилася до суперечливих припущень. Згідно з одним, ідеться про число, до якого зменшилася кількість її вірних — таке тлумачення кумедне, однак пророче, бо з огляду на вчення, якого дотримується Секта, вона приречена на зникнення. Інше тлумачення виводить її назву від висоти ковчега, що дорівнювала тридцяти ліктям; ще одне, викривляючи астрономію, посилається на суму ночей кожного місяця за місячним календарем; хтось пов’язує це число з віком Спасителя, коли Він хрестився, хтось із віком Адама, коли той був створений із пороху земного. Всі ці здогади однаково фальшиві. Облудним є й перелік тридцяти престолів чи то божеств, одного із яких — Абраксаса[80] — зображають із півнячою головою, людськими руками й тулубом та згорнутим зміїним хвостом.

Я знаю Істину, але не можу тлумачити Істину. Мені не даний безцінний дар вістувати її. Нехай інші, щасливіші за мене, рятують сектантів словом. Словом або вогнем. Бо краще страта, ніж самогубство. Обмежусь, отже, тим, що викладу суть цієї огидної єресі.

Слово зробилося плоттю, щоб зробитися людиною між людей, які мали розіп’ята Його та знайти в Ньому спокуту. Він народився з лона жінки, що належала до обраного народу, і Йому судилося не лише проповідувати Любов, а й терпіти муки.

Події неминуче мали бути незабутніми. Смерті людини від криці чи цикути було замало, щоб уразити людську уяву навік-віків. Бог організував події в патетичний спосіб. Такими є тлумачення Таємної Вечері, слова про те, що Він буде виданий, повторюваний одному з учнів знак, причастя хлібом і вином, клятви Петра, самотнє чатування в Гефсиманії, сон дванадцятьох учнів, людська молитва Сина Божого, кривавий піт, мечі, зрадницький поцілунок, Пілат, котрий умив руки, лупцювання, знущання, терновий вінок, багряниця, тростина, гіркий, наче жовч, оцет, Хрест на узвишші, обітниця доброму розбійникові, землетрус і морок.

Завдяки призволенню Господа, який вчинив мені безліч милостей, мені відкрився справжній, потаємний сенс назви Секти. У Керіоті[81], де вона ймовірно зародилася, досі існує маленька обитель, що зветься монастирем Тридцяти срібняків. Це його первісна назва, і в ній міститься розгадка. В трагедії Розп’яття — я пишу це з належною поштивістю — були дійові особи добровільні та вимушені, всі конче потрібні, всі фатальні. Вимушеними були первосвященики, котрі виплатили срібняки, і юрба, що віддала перевагу Варавві, і прокуратор Юдеї, і римляни, котрі звели Хрест і розіп’яли Його, і кинули жереб. Добровільних було тільки двоє: Спаситель та Юда. Останній кинув тридцять срібняків, що були ціною спасіння людських душ, та й повісився. Йому, як і Синові Людському, виповнилося тоді тридцять три роки. Секта однаково вшановує обох і виправдовує інших.

Немає одного винуватця; немає нікого, хто б — свідомо чи несвідомо — не був виконавцем плану, накресленого Божою мудрістю. Відтак Славу розділяють усі.

Моя рука відмовляється писати ще одне блюзнірство. Досягнувши відповідного віку, члени Секти добровільно піддаються знущанням і дають розіп’ята себе на вершині гори, наслідуючи таким чином своїх учителів. Це злочинне порушення п’ятої Заповіді повинно суворо каратися, як того вимагають закони — людські та Божі. Нехай прокляття Неба, нехай гнів ангелів…»

На цьому рукопис уривається.

Ніч дарів

Цю історію ми почули в старовинній кондитерській «Агіла»[82], що на вулиці Флорида, неподалік П’єдад.

Дискусія точилася навколо проблеми пізнання. Хтось згадав Платонову тезу, згідно з якою ми вже бачили все в попередньому світі, а отже, пізнавати означає упізнавати; інший, по-моєму, то був мій батько, навів думку Бекона: якщо навчання є згадуванням, то невігластво — забуттям. Тут у розмову втрутився літній